Джордж Мартин - Чвара королів

— З богів виходять не надто надійні союзники, — заперечив старий, — а отой ваш бог навіть не має тут сили.

— Гадаєте? — Рубін на шиї Мелісандри зблиснув світлом, коли вона повернула голову, і на якусь мить видався яскравішим за комету. — Ви кажете якісь дурниці, маестре. Чи не вдягти вам знову корону дурня?

— Так, — підхопила пані Селиса, — шолома Пістрявчика. Він вам пасує, дідуню. Вдягніть-но його знову. Я наказую!

— Ой морськая злая хвиля, з голови та й шапку змила, — мовив Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.

Очі пана Станіса ховалися у тіні під важким лобом, щелепи мовчки жували, вуста були міцно стиснені. Коли він гнівався, то завжди скреготів зубами.

— Дурню, — прогарчав він нарешті, — моя пані дружина наказує тобі. Віддай Кресенові свого шолома.

«Ні», подумав старий маестер, «це ж не ти, це не твій звичай, ти завжди був справедливий до людей, справедливий, а не жорстокий, ти ж ніколи не розумів кпинів, як не розумів і сміху».

Пістрявчик підскочив ближче, видзеленькуючи «тень-телень, дзинь-та-бринь, всенький-день-як-пень». Маестер сидів мовчки, поки дурник припасовував йому відерце з рогами на чоло. Під його вагою Кресен схилив голову, і дзвіночки теленькнули.

— От якби він ще й співав свої поради замість белькотіти їх, — докинула пані Селиса.

— Це вже занадто, пані дружино, — мовив Станіс погрозливо. — Старий добре служив мені.

«І служитиму до останнього подиху, мій любий повелителю, мій бідний самотній сину», подумав Кресен, бо раптом знайшов спосіб. Перед ним стояв келих пана Давоса, налитий до половини кислим червоним. Він розшукав тверду лусочку кришталика в рукаві, міцно стиснув її між великим та вказівним пальцями, потягнувся до келиха. «Спритно і плавко, аби ж не запнутися», молився про себе маестер, і боги зглянулися на нього. За один миг ока пальці спорожніли. Його руки ніколи за останні роки ще не бували такі вправні та вірні. Давос побачив його рух, але окрім нього, більше ніхто — цього він був певний. З келихом у руці маестер зіп’явся на ноги.

— Може, й справді я був дурнем. Пані Мелісандро, чи не поділите ви зі мною келиха вина? Аби почествувати вашого бога, вашого Господа Світла. Вшанувати його владу чарою та здравицею.

Червона жінка уважно вивчила його обличчя.

— Як забажаєте.

Він відчував на собі погляди усього товариства. Давос вчепився у нього, коли маестер відходив від лави, вхопив рукава тими самими пальцями, які вкоротив князь Станіс.

— Що це ви робите?! — зашепотів він.

— Те, що маю зробити, — відповів маестер Кресен, — заради царства людей і душі мого повелителя.

Він відкинув Давосову руку, проливши на очерет трохи вина.

Мелісандра перестріла його коло величезного столу під поглядами усього товариства. Але Кресен бачив тільки її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на горлі, червоні вуста кривляться у слабкій посмішці. Вона поклала свою руку на його, підтримала нею келиха. Шкіра її здавалася гарячою, мовби у лихоманці.

— Ще не пізно пролити вино, маестре.

— Пізно, — хрипко прошепотів він, — пізно.

— Як забажаєте. — Мелісандра з Асшаю взяла келиха в нього з рук і зробила глибокий довгий ковток. Повертаючи келиха, вона лишила в ньому трохи на дінці. — А тепер ваша черга.

Руки його тремтіли, та він примусив себе триматися. Маестер Цитаделі не повинен нічого боятися. Вино було кисле, щипало язика. Він впустив порожнього келиха з пальців, і той розбився на підлозі.

— Він таки має тут силу, пане мій, — мовила жінка. — Адже вогонь очищує.

На горлі в неї запалав червоним рубін.

Кресен намагався відповісти, але слова застрягли у горлянці. Він закашлявся, спробував втягнути повітря, але натомість видав жахливий тоненький свист. Навколо шиї стиснулися залізні пальці. Впавши на коліна, він ще пробував трусити головою, кидати їй виклик, заперечувати її владу, силу, чари, самого її бога. На рогах калатали дзвіночки, виспівуючи «дурень-дурень-дурень», а червона жінка дивилася на нього з жалем, і полум’я свічки танцювало в її червоних очах.

У Зимосічі її, бува, кликали Ар’єю-Конякою, і тоді вона гадала, що гіршого прізвиська на світі не буває. Аж поки хлопчик-сирота Ломик Зеленорукий не обізвав її Бибкою.

Втім, на дотик її голова тепер справді скидалася на козячу бибку. Спершу, коли Йорен потяг її до того провулку, вона вже подумки попрощалася з життям. Але бридкий старий просто зрізав їй кинджалом плутанину брудного волосся, тримаючи її міцно, аби не видерлася. Вона пам’ятала, як вітерець гнав брунатно-сірі клапті по каменях бруківки до септу, де загинув батько.