Джордж Мартин - Чвара королів

Кресен окинув оком лицарів, панів, капітанів та керманичів кораблів, які сиділи мовчки. Князь Кельтигар, буркотливий старий, мав на собі делію, помережану червоними крабами з гранатів. Гарний на вроду князь Веларіон вдягся у шовк кольору зеленої морської хвилі, а на шиї мав застібку з білого золота у вигляді морського коника, що пасувала до його довгого світлого волосся. Князь Бар-Емон, пухкий хлопчина чотирнадцяти років, убрався в буряковий оксамит, облямований білим котиковим хутром. Незугарного пана Акселя Флорента аніскільки не прикрасило жовтаво-руде вбрання з лисячим хутром. Побожний князь Сонцезір мав на шиї, зап’ястках і пальцях місячні камені, а лисенійський жегляр Саладор Саан аж різав око буянням криваво-червоного єдвабу, золота, коштовного каміння. Самий лише пан Давос був вдягнений просто: у брунатний жупан та зелену делію, і самий лише пан Давос перестрів його погляд зі співчуттям у очах.

— Ви вже надто хворі та недоладні, аби радити мені щось корисне, старий маестре. — Голос був такий схожий на Станісів, але не його, не міг бути його. — Віднині моїм радником буде Пилос. Він уже й так порає за вас круків, бо ви ж більше не спроможні підніматися до крукарні. Я не дозволю вам убитися на смерть на моїй службі.

Маестер Кресен блимнув очима. «Станісе, володарю мій, сумний похмурий хлопчику, який став мені замість рідного сина… ти не повинен так чинити, хіба ж ти не знаєш, як я дбав про тебе, жив заради тебе, любив понад усе і наперекір усьому? Так, любив, і навіть більше, ніж Роберта чи Ренлі, бо тобі одному бракувало любові, більше за тебе ніхто не мав у мені потреби.» Але сказав тільки:

— Воля ваша, ясний пане, але… я голодний. Чи мені вже немає місця за вашим столом?

«Біля тебе — ось де моє місце. Біч-обіч з тобою.»

Пан Давос підвівся з лави.

— Матиму за честь, ваша милосте, якщо маестер погодиться сісти коло мене.

— Гаразд. — Князь Станіс відвернувся, аби сказати щось Мелісандрі, яка сиділа одесну від нього, на найпочеснішому місці. Пані Селиса розташувалася ошую і виблискувала усмішкою такою ж яскравою та гострою, як ребра коштовних каменів у її прикрасах.

«Надто далеко», подумав Кресен похмуро, зиркнувши туди, де сидів Давос. Між високим столом та перемитником сиділа половина Станісового панства. «Я маю підібратися ближче, щоб вкинути душителя до її келиха. Але як це зробити?»

Поки маестер повільно просувався навколо столу до Давоса Лукомора, Пістрявчик викидав свої коники.

— На землі ми рибками ласуємо, — завзято співав дурник, вимахуючи рибиною, наче можновладець пірначем, — а на дні собою їх годуємо. Отакої, йой-ой-ой.

Пан Давос посунувся, аби дати маестрові місце на лаві.

— Сьогодні нам усім варто нап’ясти блазенське вбрання, — похмуро докинув він, поки Кресен всідався, — бо вся справа відгонить якимсь божевіллям. Червона жінка, бач, вгледіла перемогу в полум’ї, тому Станіс вирішив боротися за своє право, начхавши на чисельність свого війська. Боюся, її ласкою ми всі скоро побачимо на власні очі те саме, що бачив Пістрявчик — потаємні глибини моря.

Кресен засунув руки до рукавів, наче шукаючи тепла. Пальці знайшли тверді грудочки кришталів, захованих у вовняній одежі.

— Пане Станісе…

Станіс відвернувся від червоної жінки, але відповіла за нього пані Селиса.

— Станіс — ваш король. Не забувайте про належне звертання, маестре.

— Від старості люди слабшають розумом, — буркнув до неї король. — Чого вам, Кресене? Кажіть, що маєте на думці.

— У переддвір’ї майбутньої війни вам конче необхідно укласти союз із князем Старком та княгинею Арин…

— Я ні з ким не укладаю союзу, — відрізав Станіс Баратеон.

— Так само, як світло не вкладає союзу з мороком. — Пані Селиса узяла чоловіка під руку.

Станіс кивнув.

— Старки намірилися вкрасти половину мого королівства. Так само, як Ланістери вкрали мій престол, а любий братик — мечі, замки та вірність моїх законних підданих. Усі вони — мені вороги, а державі узурпатори.

«Я втратив його», з відчаєм подумав Кресен. Якби ж вдалося непомітно підібратися до Мелісандри… вистачило б однієї миті коло її келиха.

— Ви є справжнім спадкоємцем вашого брата Роберта, законним Семицарства повелителем, королем андалів, ройнарів та першолюдей, — похнюпившись, ствердив маестер, — та все ж не можете сподіватися на перемогу без союзників.

— Король має союзника, — відказала пані Селиса. — Це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні.