Дара Корній - Тому, що ти є

— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?

Слова Оксани наче привели до тями жінку:

— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то грандіозне надбання для наступних поколінь…

Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:

— А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.

Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:

— Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?

Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.

Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:

— Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.

Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:

— Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий — нехай прийде.

Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.

— До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.

Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:

— І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.

— До побачення, Оксано, — карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.

Через декілька днів з’явився Влад. Стояв перед не здивованою зовсім Оксаною навколішки, склавши, наче в молитві, руки. «Ще один Брех впав до моїх ніг, першою була сама Снігова королева, — подумала з гіркотою дівчина, скептично посміхаючись сама собі й слухаючи упіввуха сльозливі Владові балачки. — Які вони передбачувані, „блакитнокровні“. Тільки щось не так — нервове потрясіння, і рятунку шукають у пляшці. Як то сусід бабусі Мар’яни тракторист Левко каже: і горе, і щастя — на дні пляшки лежать. Тре випити, щоб дістати. Може, того разу повезе і трапиці щастя? Але на те вони й „шляхетної крові“, щоб піти далі простого люду, наступна фаза — на коліна, квіти в зуби, і слова, слова, слова, нічим не підкріплені слова».

Так, Владислав клявся в коханні, вимолював прощення, кинувши їй під ноги величезний букет червоних троянд… Вбраний у французький чорний костюм, облитий недешевим французьким парфумом, випещений, доглянутий молодий чоловік навколішки перед худенькою постаттю юнки, вбраної абияк, у вицвілий від багаторазового прання колись ніжно-блакитний спортивний костюм. Чорна стрічка на русявому волоссі лише підкреслювала блідість її обличчя, і якби не величезні смарагдові очі, то вся статура, худа та бліда, здавалася б карикатурним страшком. Дівчина, слухаючи тираду хлопця, дивилася кудись в небо, і тільки час від часу бліді губи, одної барви зі шкірою, стискалися в тонку лінію, майже невидиму… Коли Влад закінчив, Оксана просто розвернулася та пішла, не сказавши у відповідь і півслова.

Про що вона думала в той момент? Її впевненість вже не була такою потужною, навпаки — всередині зродився страшний понівечений звір і вишкірив свої гострі зуби: жалість до Влада, який без неї пропаде, бо поруч залишаться Брехи і збочений брехівський світ.

А вона?

Він — батько її дитини, точніше ще не народженої дитини…

І дитині потрібен батько.

А вона?

Чи готова замиритися з усім тим посагом, що завжди висітиме за спиною нехай закоханого, та все ж не впевненого у собі чоловіка? Чи готова вона повернутися знову в родину, яка її не тільки не сприймає, а й люто, не приховуючи цього, ненавидить? Та найважливіше питання, на яке мусила сама собі дати відповідь, — чи кохає вона Влада? Бо якщо так — то тоді однозначно байдуже до його родини, важливим є тільки він — коханий, жаданий… І кохання прощає все, і коханим прощається майже все… І вкотре вона себе перепитувала — чи кохання це?