Дара Корній - Тому, що ти є

— Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого університету?

Сашко заперечливо захитав головою.

— Я студент зі Львова. Перепрошую, що трохи вас збентежив своїм усміхом.

Видно було, що поважному пану не зовсім приємна розмова з Сашком, тому що відразу приступив до справи:

— Шановний, чи ви не знаєте, де Оксана?

Неподалік загавкав Кудлай. Оксана кудись подалася у справах, а пес її супроводжував, видно, вони вже поверталися.

— Хм! Схоже, мою дорогу невістку тут кожна собака знає! Чи могли б її розшукати, юначе, ви ж наче сусіди?

Поки Сашко розмірковував, що відповісти пану професору на такі зневажливі слова, за спиною почувся глузливий голос Оксани:

— Доброго здоров’ячка, пане професоре! І собака вашу невістку кожна знає, і не собака також! Уф! Яка честь! Спустилися з неба на землю і навіть не зашпорталися? Здається, я все вашому синові і своєму майже колишньому чоловікові розтовкмачила, чого це вас знову принесло? Передайте дружині та решті дорогої, в прямому значенні цього слова, родини, що босота невмивана вас більше не потурбує.

Професор перелякано витріщився на Оксану. Дівчина, бліда мов крейда, однак впевнена в собі, люто свердлила очима професора. Сашко подумав, що не приведи Господи мати такого ворога, він тебе очима спопелить. Поруч неї стояв Кудлай і злісно шкірився в бік професора. Оксана гладила собаку і стиха промовляла:

— Тихо, тихо, Кудлатику. То зайве, я без тебе знаю, який він, знаю.

Професор перелякано заплямкав губами:

— Е-е-е-е… Цей, цей, той… Ти, тобто ви мене не так, тобто я не те хотів… Е-е-е-е… — Професор вмовк.

Оксана посміхалася. То була дивна посмішка, так, певне, посміхається удав, який збирається ковтнути кролика.

— Ой, Боженько, то ви тут з іншого приводу, чи не так? Вирішили особисто мені указ про звільнення з університету зачитати чи, може, хочете приєднатися до нас? Тоді ласкаво просимо. Сашуню, принеси пану професору білу пов’язку.

Професор переводив погляд з Оксани на Сашка, переминаючи з ноги на ногу. Але, певне, досвід таки взяв гору над збентеженням та недружелюбним настроєм невістки. Він якомога чемніше та спокійніше промовив, видно, це йому далося дуже важко:

— Оксаночко, голубонько, я не з цього приводу тут. Чи можемо ми спокійно, без свідків погомоніти? З поваги якщо не до мене як вашого свекра, то до мене як вашого вчителя, прошу вас!

— Ходять, мов по свячену воду на Водохреща, — сердито буркнула дівчина. — Що з вами вдієш, пішли поговоримо, все одно не відчепитися! Та й не дуже хочеться, щоб на нас люди витріщалися, тут клоунів і без вас вистачає. Он, один в граніті стоїть. — І Оксана тицьнула пальцем в бік пам’ятника Леніну. — Але попереджаю, Сигізмунде Владиславовичу, я вас не боюся. Можете не витрачати час на залякування…

— Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, — зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.

Оксана стояла перед батьком Влада приголомшена і спантеличена. Її трохи млоїло, тож і фізичний стан, очевидно, впливав не лише на настрій, а й на зовнішній вигляд. Сигізмунд Владиславович намагався не дивитися у вічі дівчині, старанно відводячи погляд. Новини сипалися на голову Оксани одна за одною. Наче шторм на морі. Накочує хвиля, а за нею друга і третя, вже навіть не сподіваєшся, що колись той буревій припиниться, бо насправді ти не капітан вишуканого суперсучасного лайнера, а лише мандрівник у ветхому дерев’яному човні. Після так званого побачення з Владом від розмови зі свекром вона анічогісінько доброго не очікувала. О, так, замість слів підтримки від коханого чоловіка вона почула дошкульні слова на свою адресу, наче сама Ірена Георгіївна промовляла голосом Влада. Бридко повторювати те, що він їй тоді наговорив.

— Розумієш, дитинко, Владик погарячкував! З ким не трапляється? І ти погарячкувала. Для молодих родин це норма, поки люди звикнуть одне до одного, притруться. Бо ж і різне виховання, і різне походження даються взнаки. Та ми вам не дорікаємо, Боже збав, ви ж у цьому не винні. Та зараз не про це. Владичок дуже переживає. Ви, тобто ти, знаєш добре, він наша єдина дитинка, наш світоч у житті, а тому, — Сигізмунд Владиславович перевів подих, — а тому батьківське серце розривають розпука та жаль, коли воно бачить страшні душевні муки свого єдиного сина. Не знаю, Оксанко, що між вами сталося, але після розмови з тобою синок зовсім не при собі, замкнувся у кімнаті, випив майже весь алкоголь з бару, він у нас майже не п’є, ти ж знаєш, а тут… Не голиться, не вмивається, на матір кричить. Бідна Іренка аж в лікарню потрапила після того, як він у всіх бідах звинуватив її. Ой, не знаю, що ти там йому на нас наплела. Але зараз не про це. Владик тебе справді кохає. Він пропаде без тебе, дівчино. Як би я того не хотів, та…