Джон Толкин - Гобіт, або Туди і Звідти

Опівночі він розбудив Бомбура, а тоді сам скрутився в куточку калачиком, не слухаючи подяк старого ґнома (бо розумів, що ледве чи їх заслужив). І невдовзі гобіт міцно заснув, забувши до ранку про всі гризоти. Між іншим, йому снилась яєчня з копченою свинячою грудинкою.

Наступного дня рано-вранці в таборі засурмили сурми. Невдовзі ґноми помітили, що вузькою стежкою біжить посланець. Він зупинився віддалік і, привітавши їх, спитав, чи погодиться зараз Торін вислухати нових послів, — бо надійшли свіжі новини і становище змінилося.

— Це завдяки Даїнові! — висловив здогад Торін. — Вони розвідали, що він на підході. Гадаю, це налаштує їх на інший лад!

І він гукнув посланцеві:

— Хай приходить небагато і без зброї — тоді я вислухаю їх!

Десь опівдні вдалині замайоріли прапори Лісу й Озера. Наближалося двадцятеро. На початку стежки вони поклали на землю мечі та списи й підійшли до брами. Ґноми з подивом побачили серед них Барда та Короля ельфів, а перед ними йшов якийсь старий у плащі й каптурі, несучи в руках дерев’яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю тебе, Торіне! — гукнув Бард. — Ти не передумав?

— Моє рішення не міняється лише через те, що кілька разів зійшло й сіло сонце, — відповів Торін. — Ти прийшов, аби ставити мені даремні питання? Ельфійське військо не відіслано, як я звелів! Доки воно тут, ти марно торгуватимешся зі мною.

— Отже, не існує нічого такого, заради чого ти поступився б частиною твого золота?

— Нічого, що міг би запропонувати мені ти або твої приятелі.

— А що скажеш про Дорог-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї ж миті старий відчинив скриньку й підняв самоцвіт високо над головою.

З його долоні вдарило яскраве сяйво, сліпучо-біле у світлі ранку.

Торін занімів од подиву та збентеження. Тривалий час ніхто не промовив ані слова.

Нарешті Торін порушив мовчанку, і його голос був налитий гнівом.

— Цей камінь належав моєму батькові, а зараз належить мені, — карбував він слова. — Чого це я маю викуповувати свою власність?

Але цікавість узяла гору, й він додав:

— Але як вам до рук потрапив спадковий клейнод мого роду — якщо годиться ставити такі питання злодіям?

— Ми не злодії, — заперечив Бард. — Ми віддамо тобі твою власність в обмін на свою.

— Як він до вас потрапив? — закричав Торін, скаженіючи від люті.

— Це я віддав його їм! — пропищав, визираючи з-над муру, на смерть переляканий Більбо.

— Ти?! Ти?! — зарепетував Торін, повертаючись до нього і згрібаючи його в оберемок обома руками. — Гобіт ти нещасний! Куций ти... зломщик! — випалив він, не знаходячи слів од обурення, і трусонув бідолашного Більбо, наче кролика.

— Присягаюся бородою Даріна! Трапився б мені зараз Ґандальф! Хай буде він проклятий за те, що відкопав тебе! Хай йому борода відсохне! А щодо тебе — я жбурну тебе на скелі! — прокричав він і підняв Більбо в повітря.

— Зупинися! Твоє бажання здійснилося! — пролунав чийсь голос.

Старий зі скринькою скинув каптур і плащ.

— Ґандальф тут! І, здається, саме вчасно. Тобі не подобається мій Зломщик — нехай, але, будь ласка, не каліч його. Опусти його і послухай спершу, що він скаже!

— По-моєму, ви всі змовилися! — буркнув Торін і знехотя поставив Більбо на вершечок муру. — Ніколи більше не матиму справ із чарівниками та їхніми приятелями. Ну, то що скажеш, щурячий ти виплодку?

— Лишенько! Ой, лишенько мені! — пробелькотів Більбо. — Розумію, все це дуже неприємно. Може, ви пам’ятаєте, як казали, що я сам зможу вибрати свою чотирнадцяту частку? Можливо, я сприйняв ваші слова надто буквально — мені розповідали, що ґноми часом чемніші на словах, аніж на ділі. Та все одно був час, коли ви, здається, думали, що я приніс вам якусь користь. «Щурячий виплодку» — он воно як! Оце й усі «послуги», які ви мені обіцяли, Торіне, від свого імені та від імені вашої рідні? Вважайте, що я добровільно відступаюся від своєї частки, та й покінчімо з цим раз і назавжди!

— І вважатиму! — похмуро процідив Торін. — От і забирайся геть — і більше ніколи не потрапляй мені на очі!

Тоді ґном повернувся і гукнув через мур:

— Мене зраджено! Розрахунок був правильний: я не встою, щоб не викупити Дорог-камінь, мій родовий клейнод. За нього я дам одну чотирнадцяту частку скарбів сріблом і золотом, тільки не самоцвітами, — але це має вважатися часткою, обіцяною оцьому-о зрадникові: з такою винагородою він нас і покине, а ви можете ділити її, як вам завгодно. Не сумніваюсь, він дістане якусь мізерію. Забирайте його, якщо хочете, щоб він залишився живий, — я не маю до нього ні крихти приязні.