Дара Корній - Зворотний бік світла

— Учителю, Учителю, — захеканий та переляканий служка Остап стояв перед Посолонем. — Там, там на підлозі мерт-т-вий пан Сс-с-с-стриб. Бу-бу-будь ласка, тільки ви мо-мо-жете його по-ря-ря-тувати.

Хлопець ковтав слова разом зі слізьми. Посолонь від почутого похолов. Остап завжди говорив правду. «Безсмертний майже мертвий? Як це?» — запитував сам себе. Остап тим часом вчепився в руку Учителя і тягнув його за собою.

Дорогою Вчитель зумів витягнути з переляканого юнака пару біль-менш зрозумілих, докупи склеєних речень. Остап щось мимрив про те, що Птаха кинула і його, і Стриба, і городище, і світ світлих та втекла кудись, бо лишила посеред хати смерч зі сміху. Він хоч і служка, проте знає, що його залишають тоді, коли йдуть назавжди, йдуть, замітаючи сліди. А згорьований господар на його очах поліз здуру в той смерч і тепер конає в хаті…

Учитель не знав що і думати. Це все здавалося дурним жартом. Бо Птаха і Стриб — його гордість, найкращі учні. Птаха не могла так вчинити, ні! Тільки не вона. Не вірив, що це були дурнуваті ревнощі чи плата чоловікові за зради. Вона не така. Мало бути ще щось, надто вагоме, щоб Птаха таке утнула. Відчував давно, її щось турбує, час від часу наштовхувався на розгублений, збентежений погляд. А коли намагався почати розмову, жінка похапцем відводила очі. У них не прийнято залазити в душі безсмертних без дозволу зайвими балачками чи питаннями. Захоче — розповість. Не розповіла.

Птаха — особлива жінка навіть у колі безсмертних, вона знала щось, і те щось зараз переважувало всі знання Вчителя. І справа тут не лишень у Стрибові та його зрадах. Ні — не так! Вона знала і не сказала, бо «все має свою пору». Чи не він навчив її цієї премудрості?

Вже перед самими вхідними дверима в помешкання Стриба Вчитель ще раз підняв голову вгору. Хмари продовжували блукати над Західною брамою. Щось наближалося.

«Очікування битви — гірше, аніж сама битва…» Дивні слова влетіли в голову, наче хтось прошепотів йому їх на вухо голосом Птахи.

Мальва не любила свого імені. Ну що то за дурня така — Мальва. Теж мені — цвєточєк-лєпєсточєк-кульбабик, напрягає і все. Тьху — та розтерти. Мо’ для якогось плаксивого роману чи дурнуватого серіалу і нічо, а для реального життя — «тупо провал». Особливо коли тобі сімнадцять і за ті прожиті роки через дурнувате йменнячко як тебе тільки не дражнили — і Лавандою, і Ламбадою, і Мальвіною, і Мандоліною, і Буратіною, і Маліною, і Мівіною. Доводилося часто й кулаками переконувати, що ніяка вона не Мальвіна-Буратіна, а Мальва. Тоді-то й доходило…

Мама пишномовно переконує, що так назвали доньку через позначення на руці. То родимка-горошинка на долоні, яка за обрисами нагадує квітку мальви, і зрештою — «це так красиво» (захват мами). Ага, аж до реготу! Таке пояснення батьків було наче й логічним, однак не переконувало. Якщо в когось ніс орлиний чи воронячий, чого ж його вороною чи круком не назвуть? А тут такий виверт долі — Мальва, Мальвочка, Мальвуся. Усі-пусі! Вже ліпше б назвали Свєткою, Ганнусею, Танькою чи навіть якоюсь там Еврідікою або, як бабусю, Горпиною. А то Мальвочка! Капєц. Батьки таки лоханулися, а тепер романтично виправдовуються, що Мальва типу звучить стрьомно. Такі сумні думки блукали головою дівчини, коли вона неквапом йшла Львовом, вулицею Клепарівською.

«Не життя, а сальцісон», як каже друг Сергій. Ага, точно — і начебто смачно, а разом з тим і шкідливо, бо затлусте. А тут ще Людка-Люська з паралельного «Бе» класу напрягає. Дістала конкретно. Ой і любить плескати язиком ця «падруга». Вже й до її імені добралася, наче Людмила ліпше звучить, аніж Мальва. Та шляк би його трафив — таки ліпше. Люська — зірка школи, майбутня телезвізда, яка вже зараз час від часу знімається в рекламних роликах кефіру та йогурту, грає всі головні дівчачі ролі у дитячому театрі на Погулянці. Вау — Людмила Вишневецька. Стрьомно, м-дя? То тобі не якась там Мальва Задорожня.

Якби ж то все впиралося тільки в ім’я! Мальва це розуміє, та все одно сердиться: і на себе за всяку дурню, що лізе в голову, і на батьків за тупе ім’я, яким ті її нагородили. От Люська, наприклад, чи Людка, звикла все отримувати майже надурняк. Папік — заступник губернатора області. І хоч губернаторські голови змінюються доволі часто, та заступник залишається тим самим — стабільно-незмінна константа, як у математиці, холєра. Звичайно, Люська вже давно могла вчитися в одній з приватних шкіл Львова, типу Святої Софії чи «Ерудита», але то вже, певно, батьківський бзік — бо мама Вишневецької у їхній школі працює завучем, навіть не директором, тобто поруч з «простим» народом і сама така ж типу в дошку проста. О, так, Люська — то щось з чимось, щастя, що не в їхньому класі навчається. Мальва завжди інтуїтивно уникала будь-яких стосунків з тою гламурною штучкою. А тут просто на рівній дорозі перечепилася. Люська втюрилася в Сергія, сусіда Мальви, і тепер вважає Мальву своєю суперницею. «Сама в шокє». А ревнива кубіта — то стихійне лихо. Мальва з Сергієм ще з пісочниці дружать. Скільки себе пам’ятає, хлопець завжди поруч, батьки товаришують — от і діткам довелося здружитися. Нічого, крім сестринських почувань до Сергія, в Мальви ніколи не виникало. Останнім часом навіть заставляла себе подивитися на Сергія не тільки як на друга. Типу, глянь, дуриндо, класний пацан поруч, купа дівок за ним побивається — футболіст, високий, чорнявий, кароокий, незле вчиться, завжди готовий допомогти, а тобі впадло до нього пильніше придивитися чи спробувати чогось більшого, аніж дружба? А з іншого боку — на фіг. Добрий друг — це надовго, а щось типу закоханості, то хто зна, чи взагалі воно відбудеться. Можна втратити друга і не отримати взамін коханого. Отож у стосунках з Сергієм все банально просто — класична дружба без реверансів.