Дара Корній - Зворотний бік світла

Горпина, тільки-но глянула на Олесю та матір, відразу зрозуміла — лихо тих двох привело. Олеся з виду зовсім дитина. У восьмому класі є різні дівчатка, є й такі, яким можна легко дати і двадцять літ, Олеся ж виглядала на тринадцять — худенька, тендітна, тільки з несміливими натяками на процес переходу з дитячого віку в підлітковий.

— Горпино, у нас біда. Тільки ти можеш порятувати та допомогти, — навіть не привітавшись, з порога заголосила Вірка, сльози, певне, всю дорогу ледве стримувала і от тепер дала їм волю.

Олеся заховалася за материну спину й несміливо шморгала носом.

— Вірко! Олесю! Заходьте до хати, і там все розкажете. Хай ліпше вулиця ніц не знає. — Горпина майже силою затягнула з сінешніх дверей жінку з донькою до просторої світлиці.

Нічого не розпитувала, чекала, коли Вірка врешті виплачеться і зачне говорити. І Вірка заговорила. Трохи плутано, та все ж і того було достатньо, щоб зрозуміти, яке таке горе привело до неї цих двох. Мала Олеся чекала дитину, вже п’ятий місяць вагітності, хоча на худому дитячому тільці дівчини та під доволі широким теплим одягом нічого й не видно. Горпина трохи недовірливо дивилася на матір. Та все зрозуміла, швиденько розстебнула благеньке старе пальто доньки, напевне ще Вірчине, бо теліпалося на худих плечиках Олесі, мов на швабрі. Тоді задерла довгого чорного в’язаного светра, також доволі широкого, закинула його поверх живота доньки. Вірка казала правду. Горпина відчула в тому щось погрозливе, через дурні зальоти її ніколи не турбують. Знають — абортами вона ніколи не займалася.

Вірка розповіла далі. Про те, як позавчора несподівано зарано повернулася вранці з ферми додому. Зазвичай «дойка» починається о шостій ранку. А тут така оказія — сказали, що на ферму привезуть дефіцитні колготи та шкарпетки для доярок, тож попросила сусідку Лідку підмінити її, а сама помчала додому за грішми. Отож, не підозрюючи нічого поганого, Вірка похапцем влетіла в спальню, де в старій шафі під шаліновими хустинами тримала гроші, й обімліла. Її чоловік кохався з донькою. Спочатку ті навіть не помітили її присутності, так були зайняті. Звісно, зчинився ґвалт! Перелякана і збентежена Олеся ридала, благала прощення в матері на колінах. А той «вогер хранцуватий» і не думав виправдовуватися. Сварка, бійка, крики. Доволі огрядна Вірка роздряпала пику худющому Славіку, вибила йому передні зуби, а він, «скотиняка шолудива», і не мислив каятися. Навпаки, в усьому звинуватив Вірку. Кричав, що в тої завжди увечері то голова болить, то «срака». А він хлоп і йому «хочеці»… То шо, курвів у селі мало? «Такий гріх, такий гріх!» — голосила Вірка. Горпина аж обімліла після почутого. Знала, що жінка ще добирає пристойні слова, розповідаючи, могла тільки уявити собі, що ті двоє одне одному нагородили і зробили. Славко вишкірився на Вірку і сказав, що не чує за собою ані гріха, ані встиду, бо Олеська — не його донька, а сусідова, той сам му за фляшкою бурячинки признався. Так, він її ростив як свою, але то до пори — до часу. Для себе ростив. А те, що їй тільки п’ятнадцять, нічо — молода і рання, не вона одна в селі така. І, зрештою, Олеська сама того не менше хтіла. Він її не силував. Олеся ж чесно зізналася матері, що вже півроку вони «тимтово» займаються. Славко пригрозив доньці, що тільки посміє матері тявкнути — то приб’є її, та й чи повірить Вірка таким брехням малої.

Вірка роз’ярилася, хотіла й Олесьці, для «прохвілактики», надавати по пиці чи за патла потягати, та чималий живіт оголеної доньки стримав її. А коли розпитала, то з’ясувалося, що Олеська вже на п’ятому місяці. Сором який. Вагітна від рідного батька, щоб той там не плів про своє небатьківство, Вірка ж добре знає, хто батько дитини. Якби то було від когось чужого, то не сміли б турбувати, а тут — таке лихо.

— Горпинко, золота моя. — Вірка бухнулася в ноги. — Прошу, заклинаю, не дай пропасти. Тіко ти можеш забогарадити. В больниці навіть слухать не хотять: пізно, кажуть. Але ж то не тіко встид, голубко моя сизокрила. Встид ми би пережили. То ж гріх неспокутуваний, бо яке те дитятко си вродить, певне жи слабе на голову і не тіко. Порятуй, Горпинко, заклинаю.

Горпина підійшла до переляканої та зблідлої дівчини. Приклала руку до живота. Нічого не відчувала, як не силувалася, як не старалася, молячись і просячи сили, які їй завжди допомагали в таких випадках. Цього разу двері для неї було замкнено. Таке іноді траплялося — вхід до знання не дозволявся. Завжди то вирішувала так — не дано знати, лізти, значить, туди не слід, то якась покара чи наслання для людини або для родини і вона, відунка, вже тут — безсила. Навіть коли хворий показував результати аналізів чи свою медкартку — все одно не бралася допомагати. То не в її володіннях. Але цей випадок…