Дара Корній - Зворотний бік світла

О, так! Покинутий сміх! Хоча він лишень служка, проте не дурний. Добре знає, що означає покинутий сміх. Якщо не хочеш, щоб тебе знайшли за допомогою найсильніших чар, — зречися сміху, і тоді найміцніша магія тебе не наздожене, не вистежить. Але для чого Стриб влізав у ту вирву, що кружляла посеред кімнати? Та не дурень же! Чи думав, що наздожене її чи підгляне те місце, в якому зараз Птаха? Вчителю це також невтямки, бо щоразу, прикладаючи Стрибу пляшечку до рота, говорить:

— Навіжений! Чого ж то пхатися в коловорот, Стрибе?

Тоді вже лагідніше до переляканого та збентеженого служки:

— Не журись, Остапку, він житиме. Надто сильний, щоб так легко вмерти, і надто могутній, щоб здатися. Але Птаха? Що вона надумала, га? Ти справді нічого не знаєш?

Остап розводив безсило руками. Відповіді, очевидно, заховано у записці, яку лишила Птаха, а у тій круговерті невідомо, де та записка загубилася, тому доведеться зачекати, поки очуняє Стриб.

Коли Сонце минуло Західну браму, лоб Стриба став трішки теплішим, а близько дванадцятої години чоловік відкрив очі.

Остап відразу покликав Учителя. Той квапливо зайшов до кімнати. Сиве волосся на голові, така ж сива борода, кошлаті брови, з-під яких на світ божий зорять пронизливі ясно-блакитні очі. Беззмінно в білосніжній довгій сорочці, помережаній білою вишивкою, подарунок Птахи. Сама сорочка, здавалося, породжувала світло.

Остап задивився на Учителя. Викапаний тобі Білобог, чия фігура стоїть витесана з білого каменю біля Храму Сонця. Добрий, мужній, сильний.

Учитель поки що нічого не запитував у свого учня. Схилився над ним низько-низько, приклав долоню до чола.

— Пта-хо, ко-ха-на! Де? — озвався кволим голосом чоловік.

— Живий. Я знав. Такі так легко не здаються.

— У-чи-те-лю, чи-тай-те, — по складах ледь чутно вичавив із себе Стриб, підняв праву руку і простягнув щось затиснуте у ній.

То була записка від Птахи, та сама. Стриб увесь цей час, поки перебував у безпам’яті, тримав її міцно у кулаці.

Учитель розправив зіжмаканий папір. Читаючи, він невдоволено крутив головою і на очах змінювався. Коли дочитав до крапки, вигляд мав заклопотаний.

— О, світи! Тисячу літ того не було… І маєш. Зрушено часоворот. Ох, Стрибе-Стрибе, як усе невчасно. Про що собі ти тільки мислив, жартуючи з такою жінкою? Птаха і так довго терпіла. Пішла і не спитала поради. Жінки! Не розум веде їх за руку, а інстинкти, і нема значення, безсмертні вони чи ні. А мо’ то й добре, що вони інші. Здається, настає пора, коли якраз інстинкти мають вирішальне значення. Не хотів тебе ще кволого засмучувати, однак… На заході з’явилися саме ті перисті хмари, про які попереджала Птаха. Тепер зрозуміло — до чого вони. Над Західною брамою їх уже добре видно.

Вчитель на мить вмовк. Тоді, обернувши голову в бік Остапа, м’яко сказав:

— Остапку, голубе сизокрилий! Йди поспи, синку. Ти ж втомився. За Стрибом попильную я…

Остап чемно вийшов з кімнати. Він розумів, Учитель хоче залишитися з Учнем наодинці. Передчуття чогось незворотного і страшного бентежило юнака. Він нечасто бачив Вчителя таким заклопотаним, і його слова про порушену рівновагу та про білі перисті хмари вибивали з колії. Було зрозумілим одне — його господиня, Птаха, пішла назавжди і, схоже, цим не вчинила нічого поганого.

Юнак зайшов у свою невеличку кімнатку на першому поверсі, яка знаходилася поруч з кухнею. Сльози навернулися на очі, тепер він міг дати їм волю. Хлопчина, як справжній та вірний слуга, щиро любив господиню. Він засуджував свого господаря за те, що той зраджує. Але хто він такий, щоб втручатися в стосунки безсмертних? Так тривало вже не одне століття, судячи зі слів Учителя, і Птаха про зради давно знала. Тож Остап міг лишень мовчки співчувати і дякувати своїй господині, що вона колись врятувала його. Хлопець кинувся на ліжко. Сердитий на себе за те, що тужить за Птахою не менше, аніж Стриб. Бо відчував — втрачає її назавжди. Прості смертні довго не живуть. А куди піде його душа по смерті тіла, чого заслужила вона — хто зна? Птаху ж він, може, більше й ніколи не побачить. А раптом їй закортить залишитися в іншому світі на сто років чи на двісті? Для безсмертних — то не так і багато. Остап з розпачу запхав руки під подушку й обійняв її міцно-міцно. Раптом під нею рукою наштовхнувся на щось тверде. Відкинув у бік подушку — там лежала дерев’яна скринька з червоного дерева і ще маленький пакунок, загорнутий у сувій. Він точно нічого під подушку собі не клав. Коли підняв скриньку і сувій, то під ними побачив ще й акуратно складений аркуш паперу, такого ж сірого кольору, як і той, що щойно читав Вчитель. Тремтячими руками розгорнув. То був почерк Птахи, звично-вишукане «У» хизувалося своєю довершеністю. Остап, майже не дихаючи, заходився читати: «Любий мій Остапчику!..»