Філіп Пуллман - Магічний ніж

— Ось воно, — промовив Віл, переконавшись, що не помиляється.

— Ага, я його бачу!

Ліра була дуже збуджена і так само приголомшена, як він, коли почув, що Пантелеймон розмовляє. Деймон, не в змозі залишатися в кишені, перетворився на осу й декілька разів пролетів туди й назад крізь вікно, а Ліра тим часом розгублено намотувала своє й досі вогкувате волосся на палець.

— Відійди вбік, — порадив їй Віл. — Якщо ти стоятимеш перед вікном, люди побачать твої ноги й зацікавляться. Я не хочу, щоб хто-небудь помітив вікно.

— А що це за гомін?

— Машини. Це місце знаходиться поруч з оксфордською дорогою, і там завжди жвавий рух. Нахилися та подивись на дорогу збоку. Насправді зараз не варто проходити крізь вікно, бо навколо забагато людей. Але якби ми пролізли туди вночі, було б важко знайти те, що нам потрібно. Принаймні, пройшовши крізь вікно, ми можемо прикинутися, що просто гуляємо. Підеш першою. Просто пірни в нього та швидко відійди на декілька кроків.

За спиною в Ліри був невеличкий синій рюкзак — вона наділа його після того, як помилася, — і тепер вона зняла його та взяла в руку, після чого нахилилася й зазирнула у вікно.

— Ой, — різко видихнула вона. — Так це твій світ? Це не схоже на той Оксфорд, у якому я була. Ти впевнений, що це саме Оксфорд?

— Звичайно, я впевнений. Пройшовши крізь вікно, ти побачиш відразу перед собою дорогу. Іди ліворуч, і трохи далі ти побачиш іншу дорогу. Там поверни праворуч — дорога приведе тебе до центру міста. Добре запам'ятай, де знаходиться вікно, гаразд? Це твій єдиний шлях назад.

— Гаразд, — відповіла Ліра. — Запам'ятаю.

Стиснувши рюкзак двома руками, вона пірнула крізь вікно в повітрі та зникла. Віл нахилився, щоб подивитися, де вона.

Ліра стояла на оксфордській траві з осою-Пантелеймоном на плечі. Судячи з усього, її появи ніхто не помітив. За декілька метрів від неї пролітали легковики й вантажівки, але ж на такому великому перехресті жоден водій не мав часу на те, щоб дивитися вбік, на незвичайний клаптик повітря — навіть якби його було видно. Крім того, потік транспорту закривав вікно від того, хто міг дивитися на це місце з іншого боку дороги.

Пролунав скрегіт гальм, потім крик і глухий удар. Віл кинувся на землю, аби побачити, що сталося.

Ліра нерухомо лежала на траві. Якийсь легковик загальмував так різко, що мікроавтобус, який їхав слідом, ударив його ззаду та проштовхнув уперед.

Віл миттю кинувся крізь вікно — до Ліри. Ніхто його не побачив: усі очі були прикуті до легковика, його м'ятого бампера, водія мікроавтобуса, що вилазив із кабіни, та дівчинки.

— Я нічого не могла вдіяти — вона кинулася через дорогу, — розгублено казала водій легковика, жінка середнього віку. — Ви їхали надто близько, — звернулася вона до водія мікроавтобуса.

— Не в тому річ, — відповів той. — Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.

Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління — це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.

— Як ти? — спитав він у дівчинки. — Поворуши руками й ногами.

— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?

— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.

— Так, — пробурмотіла Ліра.

— Руки-ноги цілі?

— Поворуши ними, — повторив Віл.

Ліра послухалася. Судячи з усього, вона нічого не зламала.

— Усе гаразд, — проголосив Віл. — Я подбаю про неї. Вона в порядку.

— Ти її знаєш? — спитав водій вантажівки.

— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — Усе гаразд. Ми живемо он там, я відведу її додому.

Наразі Ліра сиділа на траві, а позаяк було очевидно, що вона не дуже постраждала, увага жінки повернулася до її машини. Потік транспорту струменів повз два нерухомі автомобілі, і водії, проїжджаючи мимо, зацікавлено дивилися на маленьку сцену — як це завжди буває. Віл допоміг Лірі підвестися — що швидше вони зникнуть з цього місця, то краще. Жінка та водій мікроавтобуса усвідомили, що цю суперечку мають розв'язати їхні страхові компанії, і тепер обмінювалися адресами. Жінка побачила, що кульгаюча Ліра та Віл, який її підтримував, ідуть геть.

— Почекайте! — гукнула вона. — Будете свідками. Мені потрібні ваші імена та адреса.

— Мене звуть Марк Ремсон, — відповів Віл, повертаючись до жінки, — а сестру — Ліза. Ми живемо в завулку Буен, в будинку 26.