Філіп Пуллман - Магічний ніж

Вони повернули на південь, подалі від потойбічного світіння туману, і доки вони летіли, в голові Серафіни почало набувати чіткої форми одне запитання. Що таке робить лорд Ізраель?

Усі ті події, що перевернули світ шкереберть, були спричинені його загадковими діями.

Проблема полягала в тому, що джерела її знань були суто природними. Вона могла вистежити тварину, спіймати будь-яку рибину, знайти найрідкісніші ягоди; могла вона й читати знаки у нутрощах куниці, розшифрувати мудрість, викладену на лусці окуня, чи витлумачити попередження, надане пилком крокусу. Але все це були створіння природи, і повідомляли вони їй суто природні істини.

Аби здобути знання про лорда Ізраеля, вона мала вийти на інший рівень. У порту Тольсанд жив їхній консул — доктор Ланселіус, котрий підтримував контакти зі світом звичайних чоловіків і жінок, і Серафіна Пеккала крізь хмари туману полетіла туди — послухати, що він їй скаже. До того як увійти в його будинок, вона зробила коло над гаванню, де, мов привиди, над крижаною водою клубочилися клаптики туману, і подивилася, як лоцман веде великий корабель під прапором однієї з африканських країн. Перед гаванню стояли на якорі ще декілька суден, і в Серафіни промайнула думка, що їй ніколи не доводилося бачити їх тут так багато.

Коли короткий день почав гаснути, вона знизилася та приземлилася в садку біля оселі консула. Вона постукала у вікно, і доктор Ланселіус сам відчинив їй двері. Не давши їй вимовити й слова, він притиснув до губ указівний палець.

— Вітаю вас, Серафіно Пеккала, — звернувся він до неї. — Заходьте, будь ласка, але покваптеся: вам краще не залишатися тут надовго. — Він запропонував їй крісло біля вогню, перед тим виглянувши з-за фіранок на вулицю, і спитав: — Не бажаєте випити трохи вина?

Серафіна зробила ковток золотавого токайського та розповіла консулові про те, що бачила й чула на кораблі.

— Як ви гадаєте, вони зрозуміли те, що вона повідомила про дитину? — запитав він.

— Не зовсім, як на мене. Але вони знають, що вона відіграє дуже важливу роль. Що ж до цієї жінки, я боюся її, докторе Ланселіус. Думаю, я вб'ю її, але все одно я її боюся.

— Розумію, — відповів консул. — Я теж.

Потім він розповів Серафіні про чутки, що заполонили місто. Здається, крізь туман, напущений цими чутками, почали проглядати деякі чіткі факти.

— Кажуть, що Магістрат збирає найбільшу в історії армію, та й це лише передовий загін. Крім того, Серафіно, до мене доходять неприємні чутки про деяких із солдатів. Я чув про Больвангар і про те, що вони там чинили — відокремлювали дітей від їхніх деймонів, жах, так? Крім того, здається, з'явився полк воїнів, з якими зробили те саме. Ви знаєте слово «зомбі»? Вони нічого не бояться, бо нічого не розуміють, окрім наказів. Наразі в місті перебувають декілька таких вояків. Влада приховує їх, але як утримати слово? Мешканці міста нажахані.

— А що чути про інші відьмацькі клани? — спитала Серафіна Пеккала. — Є щось?

— Більшість повернулися на батьківщину. Серафіно, всі відьми чекають, у їхніх серцях оселився страх перед тим, що може трапитися далі.

— А що ви чули про Церкву?

— Вони збентежені. Річ у тому, що вони не знають, що збирається робити лорд Ізраель.

— Я також цього не знаю, — сказала Серафіна Пеккала, — як не можу й уявити собі, що це може бути. Докторе Ланселіус, а чи є у вас якісь міркування щодо цього?

Доктор великим пальцем ніжно потер голову свого деймона-змію.

— Лорд Ізраель — учений, — відповів він через деякий час, — але теоретичні дослідження для нього не головне — так само як державна діяльність. Я колись із ним зустрічався, і, на мою думку, він палка й дужа натура, але не деспот. Не думаю, що він хоче стати правителем… Не знаю, Серафіно. Можливо, вам більше скаже його слуга. Його звуть Торольд, лорд Ізраель утримував його на Свольбарді. Не виключено, що вам варто вирушити туди та з'ясувати, чи може Торольд щось повідомити. Але, певна річ, він міг піти до іншого світу разом зі своїм хазяїном.

— Дякую, це непогана ідея… Так і зроблю просто зараз.

Серафіна попрощалася з консулом та крізь темряву, що чорніла на очах, злетіла вгору, до Каїси, яка чекала у хмарах.

Подорож Серафіни на північ ускладнило те сум'яття, яке панувало у світі. Усі мешканці Арктики перебували в паніці, так само як тварини — і налякали їх не лише туман і коливання магнітних ліній, а й не характерне для цієї пори року тріскання льоду та поштовхи у ґрунті. Усе виглядало так, ніби сама земля, скута довічною мерзлотою, повільно прокидається від свого крижаного сну.