Філіп Пуллман - Янтарне скло

— Тому що мій батько тільки-но помер, ось чому. Він розповів би мені все, що знає, якби його не вбили. Ви кажете, що це світ — тож він схожий на наш, лише в іншому всесвіті?

Балтамос подивився на Баруга, той знизав плечима.

— А що відбувається у цьому світі мертвих? — вів далі Віл.

— Цього не можна сказати, — відповів Баруг. — Це місце оточує таємниця. Навіть Церкви цього не знають; вони кажуть віруючим, що ті житимуть у раю, але це брехня. Якби люди насправді знали все…

— І душа мого батька полетіла туди…

— Без сумніву, так само як незліченні мільйони душ людей, що вмерли до нього.

Віл відчув, що якась частина його єства тремтить.

— А чому ви з вашою великою таємницею, хай там якою вона є, не пішли прямо до лорда Ізраеля, — поцікавився він, — а почали шукати мене?

— Ми не були впевнені, — сказав Балтамос, — у тому, що він нам повірить, тож слід було принести йому доказ того, що наші наміри є добрими. Два ангели нижчого рангу порівняно зі всією тією могутністю, котрою він володіє, — чому він має сприймати нас усерйоз? Але якби ми могли доставити йому ніж та його хоронителя, він, мабуть, вислухав би нас. Цей ніж — надзвичайно могутня зброя, і лорд Ізраель був би радий побачити, що ти на його боці.

— Що ж, мені шкода, — промовив Віл, — але всі ваші аргументи видаються мені невиразними. Якби ви були впевнені у вашій таємниці, вам не знадобилися б жодні підстави для того, щоб побачити лорда Ізраеля.

— Це ще одна причина, — сказав Баруг. — Ми знали, що Метатрон переслідуватиме нас, і хотіли впевнитися, що ніж не потрапить до його рук. Якби ми переконали тебе піти до лорда Ізраеля, то, принаймні…

— О ні, цього не буде, — перервав його Віл. — Ви не полегшуєте, а ускладнюєте для мене завдання відшукати Ліру. Вона відіграє дуже важливу роль, а ви геть про неї забули. Але я не забув! Чому б вам не піти до лорда Ізраеля й не залишити мене самого? Зробіть так, аби він вислухав вас. Ви здатні летіти набагато швидше, ніж я — йти, і я спочатку збираюся будь-що-будь відшукати Ліру. Залиште мене! Ви чуєте?

— Але я тобі потрібен, — сухо зауважив Балтамос. — Я можу прикинутися твоїм деймоном, а без деймона ти надто виділятимешся у Ліриному світі.

Віл був надто розлючений, щоб казати щось. Він підвівся та пішов геть по м'якому глибокому піску, але десь за двадцять кроків зупинився — спека та вологість тут просто приголомшували.

Він повернувся та побачив, що два ангели жваво щось обговорюють. Закінчивши свою розмову, вони наблизилися до нього, смиренні та неспритні, але водночас гордовиті.

— Ми вибачаємося, — сказав Баруг. — Я самотужки полечу до лорда Ізраеля та передам йому те, про що ми дізналися, а також попрошу його надіслати тобі допомогу для пошуків його дочки. Якщо я оберу слушний напрямок, на це мені знадобиться два дні.

— А я залишаюся з тобою, Віле, — вимовив Балтамос.

— Гаразд, — відповів Віл. — Дякую вам.

Ангели обнялися, потім Баруг огорнув крилами Віла та поцілував його в обидві щоки. Поцілунок був легким і прохолодним — як пальці Балтамоса.

— Якщо ми й надалі рухатимемося до того місця, де зараз Ліра, чи ти нас знайдеш? — спитав Віл.

— Я ніколи не загублю Балтамоса, — відповів Баруг і відійшов на крок.

Потім він злетів у повітря та стрімко почав набирати висоту. За декілька секунд він уже зник серед розсипів зірок. Балтамос ще довго із сумом дивився йому вслід.

— Спатимемо тут чи підемо далі? — повернувшись, запитав він Віла.

— Спатимемо тут, — промовив хлопець.

— Тоді спи, а я сторожитиму. Віле, я був різким із тобою, і це було моєю помилкою. Ти несеш величезний тягар, і мені слід було допомагати тобі, а не шпетити тебе. Відтепер я спробую поводитися з тобою краще.

Отже, Віл ліг на теплий пісок, знаючи, що десь поруч вартує ангел — але ця думка чомусь мало його тішила.

— Роджере, я обіцяю, ми обов'язково виберемося звідси. До того ж незабаром тут з'явиться Віл, я впевнена в цьому!

Хлопець не зрозумів її. Він простяг свої бліді руки та похитав головою.

— Не знаю, хто це, але він сюди не прийде, — відповів він. — Навіть якщо і прийде, він мене не знає.

— Він іде до мене, — сказала Ліра, — і, Роджере, не знаю як, але ми з Вілом допоможемо тобі, присягаюся. І не забувай, що на нашому боці є й інші — Серафіна Пеккала та Йорик, і…

Серафіна Пеккала, королева відьмацького клану озера Енара, летіла бурхливим небом Арктики і гірко плакала. Вона плакала з люті, страху та розкаяння: люті на пані Кольтер, котру вона пообіцяла вбити, страху перед усім тим, що відбувалося з її милою землею, та розкаяння… Про це вона подумає пізніше.