Крістофер Паоліні - Ерагон

— Я вражений! — вигукнув Слоун з удаваним захватом. Він повернувся до Ерагона спиною, аби відшкребти щось зі стіни: — І саме тому ти сюди прийшов?

— Так, — неохоче погодився Ерагон.

— У такому разі давай-но поглянемо на твої грошики. — Слоун нетерпляче затарабанив пальцями, коли Ерагон, переминаючись з ноги на ногу, нічого не відповів: — Ну? Або вони в тебе є, або нема. То як?

— Узагалі-то, грошей у мене нема, але є…

— Що, нема грошей? — різко урвав його м’ясник. — І ти збираєшся купувати м’ясо? Невже інші торговці віддають свій крам задарма? Я що, маю просто так віддати тобі м’ясо? До того ж, — несподівано додав він, — уже пізно. Приходь завтра з грошима. А зараз я зачиняюсь.

Ерагон пильно глянув крамареві в очі:

— Я не можу чекати до завтра, Слоуне. Але ти маєш рацію, за будь-яку працю треба платити. І в мене є дещо, чим я можу тобі віддячити.

Промовистим жестом юнак дістав із торби камінь і обережно поклав його на подряпаний прилавок, де той замерехтів від полум’я, що танцювало в пічці.

— Мабуть, десь украв, — пробелькотів Слоун, зацікавлено схиляючись над каменем.

Пропустивши повз вуха безглузду репліку, Ерагон спитав:

— То як, цього буде досить?

Слоун узяв камінь у руки, намагаючись визначити його вагу. Він провів пальцями по його гладесенькій поверхні, пильно подивився на білі прожилки. А потім з виглядом фахівця м’ясник поклав коштовність назад.

— Гарний, але скільки ж він коштує?

— Не знаю, — щиро сказав Ерагон. — Та навряд чи хто витрачав би свій час на його огранку, якби камінь не був коштовний.

— Можливо, — згораючи від нетерплячки, але намагаючись це приховати, сказав Слоун. — Яка його ціна? Якщо вже ти сам не знаєш, то знайди торговця, який підкаже тобі. А ні, то погоджуйся на мою пропозицію — три крони.

— Та це ж здирство! Він має коштувати у десять разів дорожче, — запротестував Ерагон. —

За три крони я не куплю м’яса навіть на тиждень.

Слоун знизав плечима:

— Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, тоді чекай, доки приїдуть торговці. І взагалі, я втомився від цієї розмови.

Торговцями тут називали мандрівну групу купців і акторів, що приїздила до Карвахола навесні й узимку. Вони скуповували надлишок того, що вирощували місцеві фермери та виробляли селяни, і продавали їм усе потрібне для життя: насіння, худобу, тканини та інші припаси, наприклад, сіль та цукор.

Ерагон не міг чекати, доки вони приїдуть, адже це мало бути нескоро, а його родина потребувала м’яса зараз, тож він відповів:

— Гаразд, я згоден.

— Добре, я принесу тобі м’яса. Між іншим, де ти знайшов цей камінь?

— На Хребті, два дні тому…

— Іди геть! — несподівано скрикнув Слоун, відштовхуючи від себе камінь. Важко ступаючи, він рушив до іншого боку прилавка й заходився відчищати ніж від застарілих плям крові.

— Але чому? — спитав Ерагон. Він підсунув камінь до себе, ніби захищаючи його від Слоунового гніву.

— А тому, що мені не потрібне нічого з тих проклятущих гір! Забирай свій відьомський камінь і вшивайся, — рука Слоуна раптом зіслизнула, і він порізав собі палець, та, схоже, навіть не помітив цього. М’ясник продовжував скребти лезо, заливаючи його свіжою кров’ю.

— Так значить, ти відмовляєшся продати мені м’ясо?!

— Так! Доки не принесеш гроші, — гаркнув Слоун, здіймаючи ножа й виходячи з-за прилавка. — Забирайся геть, або я сам тебе викину!

Раптом позаду них прочинилися двері. Ерагон швидко озирнувся, готуючись до нової напасті. Досередини ввалився Хорст. Це був величезний чолов’яга, а за ним із рішучим виразом обличчя дріботіла Слоунова донька Катріна — висока дівчина років шістнадцяти. Ерагон був здивований, побачивши її, адже зазвичай вона не втручалася в суперечки, які затівав її батько. Слоун насторожено зиркнув на них і знову взявся за Ерагона:

— Він не хотів…

— Спокійно, — сказав Хорст своїм могутнім голосом, із хрускотом стиснувши кулаки. Він був карвахольським ковалем і мав товсту шию та потріпаний шкіряний фартух. Ув око впадали його міцні, оголені по лікоть руки, а крізь виріз сорочки виглядали могутні м’язи волохатих грудей. Коли він розмовляв, його щелепи рухалися так, що недбало підстрижена чорна борода злітала в повітря й плуталася:

— Слоуне, що ти в біса накоїв цього разу?

— Нічого, — м’ясник кинув на Ерагона вбивчий погляд і сплюнув. — Цей хлоп прийшов сюди й почав мені набридати. Я попрохав його забратися геть, але він навіть не зрушив з місця. Я йому пригрозив, та він ніби й не чує! — зиркаючи на Хорста, Слоун, здавалося, меншав на очах.