Дара Корній - Зворотний бік темряви

І ось тепер камінь-плавунець, нашептаний та зрощений у водах болота, її власність. На білому світі знайдеться від сили десять власників такого каменя. Його не можуть обдурити, підкорити собі ані заклинання чи омана наслання, ані сила думки чи навіювання. Плавунець допомагає доволі швидко та безпечно віднаходити дорогу в чужинських місцинах. Навіть якщо ти тут уперше. Тільки слід подумки назвати місце чи людину, до яких хочеш потрапити. Він легко рятуватиме тобі життя у водоймах з вирвами та безоднями. Там, де є вода, камінь допомагатиме.

То таки справжня магія народження плавунця. Він перебуває в утробі кокона мінімум тисячу літ, визріваючи та зростаючи на самому дні найтемнішого та найстарішого болота. О, так! Камінці-плавунці росли повільно. Звісно, і народжувалися рідко. Мешканка болота, самка павука-вовка, коли приходив час, відкладала свої яєчка, дбайливо загортаючи їх у кулеподібні кокони. Один із тих коконів вона залишала на квітці лотосу, як пожертву болоту. Болото завжди радо приймало таку пожертву, але інколи забувало про кокон. І він залишався лежати на квітці лотоса. Допоки найкоротшої в році ночі, коли співпадали моменти сонцевороту та місячної повені, коли сонце нагрівало своїми променями місяць так, що він, палаючи, мов зірка, щедро посилав на землю проміння, не ставалося диво. О, як тоді багато чинників мало співпасти: найдовша сонячна днина, найкоротша місячна ніч, обов’язково безхмарна, ніжний кокон на квітці лотоса, яка, здивована такою щедрістю місячного сяйва, не закривається на ніч. І тоді місячно-сонячне проміння любовно запліднює кокон. Що відбувається усередині, яка магія бере в тому участь – ніхто не знає. Однак, коли всі випадковості врешті зливаються в одне, всередині кокона зароджується нове життя.

Світає. Ранкове сонце ніжно пестить своїми промінчиками квіт лотоса. І той перелякано стулюється докупи і опускається на дно болота, разом із цінною ношею всередині. Щоб через тисячу літ випірнути в таку саму місячну ніч, світлячками сповіщаючи про народження дива. І тільки відкритому серцю та квітка дається до рук. І, коли ти її покличеш, вона припливе і щедро нагородить тебе своїм багатством – народженням диво-каменя.

От яким чудом володіла тепер Птаха. Тому майже не замислюючись брела шляхом, який вибирав для неї плавунець, не звертаючи уваги на краєвиди довкола себе. А краєвиди не були знайомими, і якби Птаха хоч на мить зосередилася, то помітила б, що вона рухається в зовсім протилежний від місця призначення бік. Коли розуміння того, що мала б уже прийти, наздогнало її, ошелешено зупинилася. Довкола неї, куди не кинь оком, болото: справа, зліва, спереду, ззаду.

– От тобі і помічний камінець, – злісно видушила з себе.

Невже це ще один із дурних жартів Мирослада? Щось підказувало їй: то не так. І відразу, майже водночас зі сказаним, відчула поруч присутність кількох енергій. Крім потужної та могутньої енергії прадавнього болота вчувалася й людська. Знала, що на це болото ніхто з живих уже давно не ходить. Бо воно настільки старе, що, не розбираючись, заковтує все підряд. Вік робив свою недобру справу не тільки з людьми. Роки перетворили це болото на божевільного стариганя, якому навіть думати важко. Болото сердито забулькало, очевидно ошелешене таким нахабством людини. Нечувано: втручатися без попереджень у розмірений ритм його існування.

Птаха мусила все виправляти і почала нашіптувати, навчати плавунця, навіть просити вивести її якнайдалі звідси. Несподівано зрозуміла, що її намагання докричатися до камінця безглузді. Той наче помер чи, наляканий чимось, мовчав. Птаха не зупинялася, все ще розпачливо малювала в голові образи то воріт, то Милограда, то Мирослада. Мовчанка. Натомість булькання старого болота робилося сильнішим і сердитішим.

Тоді вона вирішила, що мусить перетворитися на Магуру, щоб спробувати утекти з пастки, в яку сама себе і завела. Але ноги жінки надто міцно тримало болото, та й безкінечні спроби майже виснажили її. Болото нарешті вирішило, що з нею робити, і почало засмоктувати Птаху. Вона занурювалася в твань швидко і безболісно. Знала, що якщо почне смикатися, то потоне ще швидше. І коли на поверхні болота залишилися тільки руки, хоч надія й досі не полишала її (ну не може вона так безглуздо померти), хтось дужий та могутній, набагато сильніший від старого болота, вихопив її з нього.

Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.