Дара Корній - Зворотний бік темряви

Коли востаннє була у світі неврів та домовлялася з Миросладом про Остапа, відчувала фізично поруч чиюсь присутність. Того, хто оберігав її. І вже не сумнівалася більше, що саме він врятував її від прокляття Стрибога. І чому вона раніше ту присутність вважала опікою творця? Але чи став би творець шепотіти на вухо майже мертвій та непритомній жінці слова, які допомагають жити: «Не помирай, Пташко моя кохана! Не помирай!» І вона не померла, він не дозволив. Голос наче був знайомим. Часто думала-зга-дувала, звідки могла його знати? Але точно вже його колись чула, навіть більше, володар голосу не був чужинцем. Якась велика частина її аж затерпала від можливості згадати все. Інша частина, та, що відповідала за здоровий глузд, осмикувала, повертаючи до реальності. А реальність була не зовсім веселою. Мальва в руках темних, і вони зараз стараються переліпити її душу.

Горпина вісточку надіслала. Птаха вкотре дивувалася талантам та можливостям простих смертних. Ті не лишень духовно збагачувалися чи духовно росли через позитивні вчинки, вони володіли тим, про що безсмертні з часом забули. Бачили та відчували серцем, не соромилися опускатися туди, куди око безсмертного погидує зазирнути. Навіть більше, Горпина не тільки пасивно журилася через онуку, вона якимсь дивом зуміла відправити на той бік свого шпигуна. І це у жахливо-втаємничений світ темних, замкнений наглухо для усіх смертних та світлих безсмертних. Шпигун-спостерігач став Горпининими очима у світі Відтіні.

Мальва чемно вчилася, багато запитувала, трохи шкодила, але Птаху тепер осідали сумніви: чи надовго Мальвиної рішучості та спротиву вистачить. Тому перетворити Остапа на повноцінного безсмертного слід якнайшвидше, як і вихопити Мальву з рук її чіпкого діда.

Так, недобрі новини, якщо і з’являються, то відразу багато. Сьогодні вранці прийшли лихі вісті. Стрибог майже знищив цілий світ. Причина невідома. Той світ давно вийшов з-під впливу світлих, вважався майже стовідсотково темним. Якщо хтось, крім темних, і зазіхав на нього, то ще, може, трохи сірі. Відповідно спостерігачів від світлих у світі не було. І тут неждано з просто вишуканою жорстокістю світ перетворюють на випалену пустелю… і хто? Не просто ворожий до світу безсмертний, що трохи з’їхав з глузду, це зробив, а свій, чий обов’язок оберігати і захищати.

Що відбувалося зі Стрибом, чому він так себе поводив – по-дурному, безглуздо, божевільно? Вона здогадувалася. Через неї, досі через неї… Але ж… Навіщо йому зараз вона? Він повернувся до батька, став чемним сином, намагався перетворитися на доброго татка. Може, навіть силкувався забути її. Але, очевидно, не міг. «Ні-ні, не думай так, жінко!» – просила, благала себе. Ви тепер чужі, навіть більше – вороги. А від ворога можна чекати будь-якого підступу. Чи не так? Тому мала сьогодні важливу місію – перевірити безпечність світу неврів для перебування в ньому Остапа. Інтуїтивно відчувала небезпеку, тож мусила поставити обереги повсюди, розчистити для свого учня шлях та попередити Мирослада про можливість візиту в Невридію темного непрошеного гостя.

Через ворота перейшла швидко і без затримок. Мала дозвіл Мирослада на вільне перебування у світі Вурдалаків. Переступила поріг, роззирнулася. Повітря, крім болотяних пахощів, здається, більше нічим не пахло – жодного натяку на ворожу присутність. Йшла спочатку болотяною стежкою, майже наосліп вибираючи напрямок, бо дорога сама її слухала. То Мирослад минулого разу такий подарунок їй зробив. Можливо, чоловік загладжував свою провину перед нею, але, здається, що причина геть в іншому. Вона подарувала йому надію, тобто онука.

Досі вважала, що то одна з легенд – існування каменя-плавунця. З вигляду красива чорна перлина, маленька, блискуча. Її володар аж ніяк не може цю перлину втратити. Бо як тільки-но перлинка дарувалася комусь із людей та торкалася шкіри, то вже навіки ставала його власністю. Птаха з якимось трепетом тримала в руках той чорний камінчик, твердий і холодний на дотик, відчуваючи, як із нього виходить енергія – потужна та тепла. Холодний чорний камінь з теплом усередині. Птаха дозволила Миросладу зашити той камінець у поділ своєї сукні. Із цього моменту, який би одяг вона не вбирала, той камінець самостійно мандруватиме слідком за своєю господинею.

– Але що буде, коли зостатися без одягу? – запитувала Мирослада.

– Потрібно знайти все ж щось бодай схоже на одежину, побажати присутності плавунця, і він повернеться. – І вже насмішкувато додав: – Але тобі, Птахо, при такій цнотливості перебування без одягу не загрожує.