Дара Корній - Зворотний бік темряви

Ху! Попустило.

На ноги зіп’явся чоловік у чорному каптурі та усьому чорному. Він весь час стояв перед жертовником. Мальва впізнала Мора. «Коли він встиг перевдягнутися?» – запитувала себе. Він же наче нікуди не відлучався чи відлучався? Вона втрачала усвідомлення реальності, і їй ставало страшно, і вона вже не було впевнена, чи зможе пережити цей обряд, тобто залишитися після нього собою. Мор продовжував щось бубоніти. Підійшов до статуї Чорнобога, низько вклонився, взяв з-під ніг Чорного бога велику чару. Ще раз уклонився. І коли всі струмочки злилися в один над тим місцем, де впадали в джерело, щось заклекотіло, забулькало. Кров і людей, і жертовного оленя потекла у воду. Тоді Мор нахилився над джерелом, зачерпнув у ньому мертвої води, змішаної з кров’ю. Дикий крик торжества та жаху вирвався з грудей чорного чоловіка. У Мальви затремтіли коліна, заворушилося на голові волосся. Їй хотілося, дуже хотілося і самій впасти навколішки в трепетному жаху перед фігурою Чорнобога, перед чорним чоловіком Мором. Ох, те темне і жахливе, що зіпнулося на ноги усередині дівчини, вишкірило зуби і готувалося вилізти на світ божий з похмурої печери, в якій досі вона його вправно утримувала. Вилізти та вчепитися зубами в її душу. Втупилася в очі мертвого оленя, переконуючи себе, що з нею таке ж зроблять, що з її рідними можуть темні таке ж вчинити, бо кров людська для них – лише водиця…

Рука стискала Остапову мушлю. Трималася з останніх сил, запитуючи себе: «А чого вони в жертву не приносять смертних?» Відповідь знала, вона лежала на поверхні. Вони приносять. Просто сьогодні, очевидно, винятковий понеділок.

Чара, наповнена по вінця, пішла по кругу. Кожен із темних безсмертних робив маленький ковток, мліючи від щастя та задоволення. Мальва була останньою в колі. Чара наближалася.

Тим часом Мор крикнув на все горло, перекрикуючи звуки барабанів. Ті трохи стишилися, наче злякалися того поклику:

– О, Чорнобоже, батьку наш! Сину великого творця! Прийми від дітей твоїх люблячих ще дві пожертви, омиті кров’ю оленя та прокляттями мислимими та немислимими. Хай свічки недостойних рабів твоїх згаснуть назавжди. Візьми їх душі собі, запали чи спали – знаєш ліпше. Бо ти велике зло, ти великий син свого вітця, ти з хаосу виріс і в хаосі живеш, ти говориш всіма мовами й усіма мовами мовчиш. Ти знаєш і водночас ти найбільший неук. Ти рівновага, і ти ніч, з якої народжується день. Ти сутінковий світоч і безчасся син. Без тебе не буде світла, бо ти його запалюєш і ти його гасиш. О, батьку великий наш! Прийми ті недодуші, як велику покуту смертного тіла, гріховної плоті та лукавої душі, яка посміла дух, даний творцем, осквернити.

Від почутого Мальві легше не стало. Вона з жахом чекала продовження ритуалу. Уже навіть не знала, чи ще довго вона зможе це переносити. Знову загупав відчайдушно тулумбас, його вереск підхопили литаври. Мальву ледве не знудило.

Перед вівтарем, наче нізвідки, виринули дві постаті проклятих. Стояли сумирно та незворушно. Мор не переставав шепотіти слова клятви та прокльонів на прамові. Мальва добре цю мову знала, але зараз було ліпше її не знати. Тому сердито відключила розум і тільки очі пильнували. Мор підвів постаті проклятих до жертовника, поклав їх руки на камінь. Сам відійшов вбік, не перестаючи вимовляти слова якогось прокляття чи замовляння прамовою.

Раптом довкола постатей проклятих та вівтаря звідкись взявся вітер та закрутив маленький смерч. Мор продовжував говорити, прискорюючись у словесному ритмі, й що швидше він читав, то швидше загвинчувався вітер. Врешті смерч заметляв у такому шаленому танку, що не можна було розгледіти ані того, що відбувалося в його середині, ані того, що відбувалося за ним. Барабани не стихали, тож через те гупання і не вдавалося добре розчути слова Мора. І це, очевидно, на щастя для Мальви.

Вітер стих, смерч вгамовувався, слова стишилися також. І Мор теж зупинився, вмовк. Разом із ним і барабани.

Біля вівтаря валялися кинуті як-будь каптурі проклятих. Прокляті істоти просто щезли. Мальва розуміла прамову і навіть попри те, що не хотіла чути та слухати, попри шалений ритм тулумбасів, все ж дещо розчовпала. Клубок відчаю, огиди, страху та розпуки підступав до горла. Тим часом жертовна чаша з кров’ю дійшла до неї. Вона мала випити. Хтось із темних безсмертних майже втиснув чару дівчині в руки. Мальва витріщилася на неї. Стояла, тремтячи мов осиновий листок. Мор тим часом заверещав, мов навіжений: