Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Що ти там вишукуєш, Ожино? — різкувато спитав він.

— Тут їжа, флайра! Хіба ти не чуєш запаху?

Кегаар і собі сів на те дерев’яне й почав клювати щось біле. Ожина перебіг ближче до Кегаара й заходився коло якоїсь зелені. Нарешті й Ліщина зважився вилізти на ту дерев’янку й сів на осонні, спостерігаючи за чистоводиками на мовби лакованій воді.

— Для чого потрібні такі речі людині, Кегааре? — спитав він. — Може, воно небезпечне?

— Сілком беспешне! Се шовен! На Великій Воді багато, багато шовен! Люди роблять їх ходити по воді. Ніякої шкоди!

Кегаар знов став довбати шматочки сухого хліба. А Ожина, доївши кілька огризків салати, задивився через низький бортик на форель, що пливла до водоспаду. Човен був маленькою плоскодонкою, яку використовували для зрізування комишу. Навіть зараз, коли в ній не було господаря, місця всередині було мало, а перекладина для сидіння була надто коротка.

— Знаєш, Ожино, що мені нагадує ця штука, на які ви сидите? — крикнув П’ятий з берега. — Ту дерев’яну річ, яку ти знайшов, коли в лісі бігла собака, а тоді ти посадив на неї мене з Чашечкою і переправив через річку! Пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю тільки, як штовхав ту штуку з вами, сказав Кучма. — Ух, як було холодно!

— От тільки не розумію, чому цей човен не пливе собі за течією, — вголос міркував Ожина. — Всі інші речі пливуть по річці й то досить швидко. — Він задивився на паличку, яку несла течія з незмінною швидкістю дві ми лі на годину. — Що ж заважає цій нашій штуці теж піти за водою?

Ожина не належав до Кегаарових улюбленців — птах більше прихилявся до простодушніших хлопців, як от Кучма, Срібний чи Жостір. А з такими «сухопутними розумниками», як Ожина, у нього була коротка мова.

— Її тримати мотуз! Перекуси його і пливи швитко-швитко к шорту в зуби! — прокричав Кегаар.

— Так, так, розумію! — сказав П’ятий. — Мотуз — це те, що зав’язане кругом круглої металевої штуки, де сидить Ліщина, а другий кінець мотуза прикріплено на березі. Це ніби черешок величезного листка. Перегризи його, і листок — чи то човен — відірветься від берега!

— Що ж, ходімо назад, — невесело мовив Ліщина. — Не знайшли ми нічого такого, що хотіли знайти, Кегааре. Не міг би ти почекати до завтра? Я оце надумав, що нам треба ще засвітла перейти на сухіше місце — вище в лісі далі від річки.

— Як жаль! — вигукнув Дзвіночок. — А я вже був зовсім зібрався стати водяним кролем!

— Чим-чим? — перепитав Кучма.

— Водяним кролем! Адже є водяні пацюки й водяні жуки, а Чашечка говорить, що бачив учора водяного яструба. Чом би й мені не стати водяним кролем? Так мирно пливлося б мені за течією…

— Великий золотий Фрітх на горі! — раптом вигукнув Ожина. — Великий стрибун Трусь-трусь! Ось воно! Ось! Та це ж саме те, що нам треба! Дзвіночку, ти таки станеш водяним кролем! — Він вискочив на берег і радісно застрибав, тусаючи П’ятого передніми лапами. — Невже не розумієш, П’ятий? Невже? Ми перегризем мотузка й попливемо геть! І не залишимо сліду для генерала Звіробоя!

П’ятий на мить задумався.

— Так, я вже розумію! — сказав він нарешті. — Значить, попливемо на човні! Розумний же ти хлопець, Ожино! Я оце пригадав, як ти після тієї переправи сказав, що хитрість із плавучим деревом може ще стати нам у пригоді…

— Стривайте, стривайте, — мовив Ліщина, — ми з Кучмою — прості кролі. То ви вже поясніть і нам, будь ласка!

Там-таки, навіть не зганяючи чорних комарів, що обсіли їм вуха, біля дощаного містка й водоспаду, Ожина з П’ятим пояснили ідею товаришам.

— Може, ти зараз спробуєш, чи можна перегризти мотузка, Ліщино-ра? — запропонував наостанок Ожина. — Що коли він затовстий?

Обстеживши мотузок, Ліщина сказав:

— Ні, він не затовстий! І натягнутий — то легше буде перегризти. Я його швидко перегризу!

— Так, се добре! — схвалив Кегаар. — Ви гарно поплифти! Тільки робіть швитко, гаразд? Щось може змінитись. Люди прийти, брати шовен — розумієте?

— Так, більше нічого зволікати! — мовив Ліщина. — Час настав! Твій час, Кучмо! Вирушай, і хай береже тебе Ель-аграйра! Пам’ятай: віднині ти — наш ватажок! Передавай нам свої накази через Кегаара. Ми чекаємо тут на тебе. Підтримаємо тебе в будь-яку мить!

Потім усі присутні згадували, з яким самовладанням Кучма вислухав цей наказ. І цього разу слово у нього не розійшлося з ділом. Після миттєвого вагання він глянув Ліщині в вічі.

— Хоч я не сподівався, що доведеться йти сьогодні, в так воно ще краще, — сказав він. — До скорого побачення!