Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Аж коли потягло надвечірньою прохолодою, Ліщина раптом прокинувся й побачив коло себе Кегаара. Птах шпарко ходив туди-сюди й нетерпляче дзьобав високу траву. Ліщина рвучко сів на задні лапи.

— Що сталось, Кегааре? Патруль?

— Ні, ні! Добре вам спати день, як ті сови! Мабуть, я летіти на Велику Воду! Пане Лішшино, ви діставати мам скоро? Шого шекати?

— Так, твоя правда, Кегааре! Треба негайно вирушати! Одна тільки біда: я знаю, як почати, але не знаю, як кінчити!

Ліщина пострибав через траву, збудив першого, який йому трапився, кроля (то був Дзвіночок) й послав його по Кучму, Ожину й П’ятого. Коли ті прийшли, він повів їх до Кегаара на моріжок над річкою.

— Пам’ятаєш, Ожино, — почав він, — як я сказав того вечора, коли ми лежали в долині під пагорбом, що нам треба зробити три речі: вивести кролиць із Ефрафи, перешкодити їхній погоні й забратися геть так хитро, щоб вони нас не знайшли? Ти придумав розумний план, що чудово задовольняє дві перші умови. А як же бути з третьою? Ефрафанці прудкі й люті. Вони легко нас розшукають, і навряд чи ми побіжимо швидше, ніж вони гнатимуться за нами, — та ще з гуртом кролиць, які ніколи не бували за межами Ефрафи! Нам неспромога прийняв бій з ними — надто вже нас мало. Та ще ж, як на зле, моя нога знов розболілась. То що робити?

— Не знаю, — відказав Ожина. — Але ясно одне: ми повинні якось зникнути. Може, перепливемо річку? Тоді не залишиться запаху.

— Тут надто бистра вода, — заперечив Ліщина. — Нас знесе течією. Та навіть якщо ми й перепливемо річку, цим ми не позбудемося погоні. Наслухавшись про ефрафанців, я певен: вони неодмінно кинуться в воду, коли додумаються, що ми перепливли річку. Виходить так: із Кегааровою допомогою ми відвернемо погоню й заберемо кролиць, але вони винюшать, кудою ми пішли, й не залишать нас у спокої. Так, ти правду кажеш: ми повинні щезнути без сліду, — щоб вони навіть не могли нас вистежити. Але як це зробити?

— Не знаю, — повторив Ожина. — Може, ми пройдемося понад річкою та подивимось? Чи не трапиться нам щось таке, що ми могли б використати як схованку? Чи дійдеш ти з твоєю ногою?

— Якщо не заходити далеко, — відповів Ліщина.

— А можна й мені з вами, Ліщино-ра? — попросився Дзвіночок.

— Можна, — добродушно дозволив Ліщина, вже пошкандибавши вгору понад річкою.

Незабаром кролі переконалися, що ліс на цьому, лівому березі густий, ба навіть дрімучий. Куди там сендлфордським гаям із ліщиною та дзвіночками! Кілька разів вони чули «тук-тук-тук» великого дятла, найпотайнішого з птахів. Ожина саме пропонував пошукати схованки в цих нетрищах, коли вони почули інший звук — води, що падала з висоти. Цей самий звук вони чули й напередодні. Незабаром дійшли до такого місця, де річка, течучи зі сходу, робила крутий поворот, і тут побачили широкий, але неглибокий водоспад. Це був один із тих штучних водоспадів, що їх створюють, аби принадити форель. Декілька рибин уже підіймалося вгору — для вечірнього полювання на мух. А над самим водоспадом через річку був перекинутий дощаний місток для пішоходів. Кегаар облетів озерце, що утворилося під водоспадом, і вмостився на поручні містка.

— Цей місток розташований у глухішому місці, ніж той що його ми перейшли вчора увечері, — сказав Ожина. — Може, він нам стане в знадобі. Адже ж ти не знав про цей міст, Кегааре?

— Ні, не знати, не башити його! Але се хороший міст — ніхто не прийти.

— Я перейду на той бік, Ліщино-ра! — запропонував Ожина.

— Ну, на це у нас П’ятий мастак! — сказав Ліщина. — Він просто полюбив переходити мости! Ви, двоє, ідіть вперед, а ми з Кучмою і Дзвіночком— за вами.

П'ятеро кролів обережно пострибали по дошках. У їхніх великих чутливих вухах оглушливо лунав шум водоспаду. Ліщина, невпевнено ступаючи своєю хворою ногою, мусив кілька разів зупинятись. Перейшовши нарешті на правий берег, він побачив, що П’ятий з Ожиною, пробігши вже трохи вниз понад річкою, розглядають якусь велику річ, що ніби стирчала з берега у воду. Спочатку Ліщина подумав, що то лежить стовбур дерева, але, пiдiйшовши ближче, роздивився: річ, хоч таки дерев'яна, але була не кругла, а майже пласка, з піднятими краями. Це була річ людини.

Одним кінцем ця річ була притулена до берега, а другий був розвернутий за водою. Вода брижилася навколо цього другого кінця, бо під берегами течія була така сама бистра, як і посередині річки. Підійшовши зовсім близько, Ліщина побачив, що Ожина чогось видерся на ту річ. Його кігті стукотіли мов по чомусь порожньому, отже, хоч би що це було, воно не сягало дна, а лежало на воді.