Річард Адамс - Небезпечнi мандри

А Ель-аграйра тим часом танцював собі, та кохався, та хвалився, що йде до Фрітха на збори по великий подарунок. Нарешті й він вирушив до місця зборів. Дорогою він приліг перепочити на пагорку, де був м’який пісочок. А над пагорком саме пролітав стриж і верещав на весь голос: «Вість! Вість!» Ви ж знаєте, що відтоді вiн тільки й повторює оте єдине слово. Ель-аграйра погукав його та й питає: «А що за вість?» — «Ой, Ель-аграйро! — озвався стриж. — Не хотів би я бути на твоєму місці. Адже Фрітх дав лисиці й ласиці хитрі мізки й гострі зуби, а котові — нечутну ходу й очі, що бачать у темряві, і всі вони розійшлися від Фрітха з єдиним наміром убивати й пожирати рід Ель-аграйри!» І шугонув далі понад пагорбами. І тої самої хвилини Ель-аграйра почув Фрітхів голос, що гукав: «Де Ель-аграйра? Уже всі порозбирали свої дари й порозходились, а я сам іду тебе шукати».

Збагнув Ель-аграйра, що Фрітх перехитрував його, й перелякався. Він подумав, що це ж разом із Фрітхом ідуть лисиця й ласиця; повернувся він обличчям до пана Фрітха й почав рити пісок. І вирив нору, але тільки наполовину, коли з’явився над пагорком сам Фрітх. І побачив Фрітх: стирчить із нори Ель-аграйрин задок та злива піску летить угору. Покликав Фрітх: «Скажи, друже, чи не бачив ти Ель-аграйри? Я шукаю його, щоб дати йому подарунок». — «Ні, — відказав Ель-аграйра, не вилазячи з нори, — я його не бачив. Він далеко. Він не мiг прийти». А Фрітх йому: «То вилізь ти з тієї нори, і я поблагословлю тебе замість нього». — «Не можу, — на те йому Ель-аграйра, — ніколи мені. Лисиця й ласиця йдуть сюди. Як хочеш благословити мене, то поблагослови мій задок, він якраз стирчить із нори», Всі кролі колись та чули цю історію раніше: чи зимовими ночами, коли холодний протяг забирається в найглибші нори й крижана волога осідає у виямках нижче їхніх лігв, а чи літніми вечорами, лежачи в траві під квітучим глодом чи бузиною. Оповідач із Кульбаби й справді був добрий — навіть Чашечка забув про втому й небезпеку, цілком перейнявшись натомість духом великої незнищенності кролячого роду. З них кожен цієї хвилини мав себе за самого Ель-аграйру, який міг собі дозволити бути зухвалим із паном Фрітхом.

— І тоді, — розповідав далі Кульбаба, — Фрітх полюбив Ель-аграйру ще дужче — за його винахідливість і за те, що не хотів здаватись, навіть коли думав, що лисиця й ласиця ось-ось нападуть на нього. І він сказав: «Гаразд, я поблагословлю твій задок, що стирчить із нори. Задок, будь навіки сильний і прудкий і остерігай, рятуй життя своєму господарю. Хай буде так!» Він ще й не договорив, як Ель-аграйрин хвіст ураз став білий-білий, заблищав зорею, а задні ноги витяглися в довжину й зробилися дужі-дужі. Ель-аграйра як забарабанив ними по пагорку, то всі яблучки посипалися із стебел додолу. Вискочив він з нори та як рвоне по схилу — прудкіш за будь-якого звіра. А Фрітх йому навздогін: «Чуєш, Ель-аграйро? Твій народ не правитиме світом, бо я того не бажаю. Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай лишень твої вороги тебе спіймають — тебе, що риє нори, має чулі вуха й легкі ноги, князя, якого не захопити зненацька. Будь хитрим, невичерпним на витівки, і твій народ ніколи не згине». І Ель-аграйра зрозумів, що Фрітх йому друг, дарма що не терпить зухвальства.

І відтоді щовечора, коли Фрітх, натрудившись за день, відпочиває край неба, Ель-аграйра із дітьми і з дітей його дітьми виходить із нір, щоб попастися та погратися перед Фрітховим лицем, бо вони його друзі, а він пообіцяв їм, що народ кролячий ніколи не згине.

Коли Кульбаба замовк, Жолудь, що сидів скраю з підвітряного боку, раптом здригнувся й сів на задні лапи, нашорошивши вуха й принюхуючись. Той дивний, бридкий запах став тепер ще чутніший, і за хвилину всі почули недалеко чиюсь незграбну ходу. Зненацька на другому кінці стежки з папороті виткнулась довгаста, схожа на собачу голова з чорними та білими смугами. Оскалена морда була при самій землі. Далі вгадувались могутні лапи й волохате чорне тіло. Хитрі й хижі очі втупилися в кролів. Довгенько воно так дивилося на них, а вони без звуку, не ворушачись, — на нього. Й тоді Кучма, що сидів найближче до стежки, крутнувся й побіг назад поміж товаришів.

— Це лендрі, — пробурмотів він. — Він може зачепити нас, а може — й ні, та краще з ним не жартувати. Забираймося геть!

Усі кинулися за ним і дуже скоро вибігли на іншу, паралельну стежку. Кучма щодуху дременув по ній. Ліщина з рештою намагався не відставати, а Чашечка шкандибав позаду — страх гнав його вперед, хоч як боліла лапка.