Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— П’ятий, ти певен, що нам конче треба перепливти річку? А що коли податися понад берегом, угору чи вниз за течією?

— Ні, ми повинні перепливти річку, Ліщино, щоб дістатися до он тих полів… і піти ще далі. Я знаю, що нам треба — високе, віддалене від людей сухе місце, звідки кролям видно й чути все довкола. Хіба така місцина не варта далекої дороги?

— Звісно, варта. Але чи ж є де така місцина?

— Є, але тільки не коло річки — ти й сам це добре розумієш. А переправившись через річку, ми будемо підніматися вище й вище. Нам треба жити десь нагорі, щоб довкола було все видно.

— Але ж, П’ятий, навряд чи вони послухаються й зайдуть дуже далеко. І ще таке: ти кажеш усе це і ти ж заявляєш, що зморився і неспроможний пливти?

— Я-то відпочину, Ліщино, а от у Чашечки справи кепські. Мабуть, він поранився. Може, нам доведеться побути тут півдня.

— Що ж, ходімо й поговоримо з усіма. Може, вони й згодяться побути тут. От переправлятися вони ніяк не хочуть, хіба щось налякає та й змусить попливти.

Тільки вони рушили назад, коли це навперейми їм кинувся Кучма.

— Де ви поділися? — вигукнув він. — Ви готові рушати далі?

— Ні, — твердо відповів Ліщина. — Як на мене, то нам краще побути тут до ні-Фрітха. Всі добре відпочинуть, і тоді ми зможемо перепливти до тих полів.

Кучма хотів щось відповісти, але Ожина випередив його.

— Кучмо, — сказав він, — а чом би тобі не перепливти зараз на той берег, щоб вибігти в поле та роззирнутися довкола? Лісок там навряд чи простягається далеко, і ти зможеш роздивитися звідтіля. Тоді ми знатимемо, куди краще прямувати.

— Ну гаразд, — пробурчав Кучма, — в цьому хоч є якесь пуття. Я перепливу цю річку тисячу разів для вас!

Без найменшого вагання він зробив два стрибки до води, пробрів трохи й поплив через глибоке, тихе плесо. Кролі бачили, як він підплив до кущика раннику, закусив зубами одне з цупких стебел, підтягся і виліз на берег. Там обтрусився і гайнув у вільшаник. За хвилину він уже миготів поміж горіхів ген-ген у полі.

— Як добре, що Кучма з нами! — сказав Ліщина Срібному й знов із прикрістю згадав Треару. — Він розвідає для нас усе, що треба. О, дивись, він уже й вертається!

Кучма мчав назад через поле. Після сутички з капітаном Падубом він ще ні разу не був такий схвильований. Стрімголов плюхнувся в воду й щосили запрацював лапами, лишаючи позаду стрілчастий бриж на брунатній поверхні. Ось вихопився на мілке, став лапами на пісок і квапливо заговорив:

— Чуєш, Ліщино? На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись.

— Чому? — спитав Ліщина.

— В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.

— Що? — аж сахнувся Ліщина. — Звідки ти це знаєш?

— З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг— отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!

Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові — просто втілення рішучості. А поруч, мовчазний і тремтячий, стояв П’ятий. Ліщина бачив, що Ожина пильно дивиться на нього, не звертаючи уваги на Кучму й чекаючи на його, Ліщини, вирішальне слово. А там Чашечка скулився в піщаній виямці — такого нажаханого та безпомічного кроля він ще в житті не бачив. І цієї миті з лісу долинув собачий гавкіт, потім заверещала, сварячись, гонка.

Ліщина заговорив крізь туманець легкої нестями:

— Що ж, ти переправляйся — і всі, хто хоче з тобою. А я чекатиму, поки П’ятий із Чашечкою зможуть перепливти річку.

— Ти, телепню! — закричав Кучма. — Ми всі пропадем! Ми…

— Не кричи й не тупочи, а то ще почує собака, — сказав Ліщина. — То що ти пропонуєш?

— Що пропоную? А що тут пропонувати? Хто може пливти, пливе. А решта мусить зостатися й сподіватись, що пронесе. Може, собака й не прийде сюди.

— Ні, це не для мене. Я втягнув Чашечку в це діло, то й витягти мушу.

— Ну а П’ятого ти втягнув? Це він втягнув тебе!

Ліщина подумки зазначив, мимоволі захоплюючись товаришем, що хоч Кучма і втратив самовладання, а не спішив рятувати свою шкуру й переляканий був менше за будь-якого з них. Пошукав очима Ожину й побачив, що той відбіг од них угору понад річкою до невеличкої коси. Грузнучи в мокрій ріні, обнюхував щось велике й плоске, прибите водою до берега. Та річ скидалася на шмат дерева.