Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Ми скучатимемо за тобою, Кегааре! Та коли ти і вернешся, у нас тут буде чудова колонія і повно матерів! I тобі буде приємно бачити, скільки ти зробив для нас хорошого!

— Хай буде так! Але коли ви йдете, пане Лішшино?! Я хочу помогти вам, але не можу довго шекати! Хошу на Велику Воду! Мені не сидиться! Ви йти в похід швидко-швидко, так?

Тут із нори виткнув голову Кучма й нажахано сахнувся.

— Фрітх на дереві! — вигукнув він. — Що за жахливий сморід! Це ти вполював, Кегааре, чи воно задихнулося під каменем?

— Ви любите, пане Кушмо? Я принести вам гарний шматошок, га?

— Кучмо, піди, будь ласкав, і оголоси всім-усім, що ми вирушаємо завтра на світанку! — попросив Ліщина. — Падуб хай порядкує тут, поки ми вернемось, а Жостір, Суниця й хатні кролі лишаються з ним. Може, хто ще хоче лишитись, то хай лишається, — силоміць не поведем нікого.

— Не турбуйся, Ліщино! — запевнив Кучма, не вилазячи з нори. — Я їх пошлю хоч би й помогти Кегаарові вечеряти! Ти лише скажи — і вони підуть за тобою у вогонь і в воду!

За винятком Жостіра із Дзвіночком на додачу, кролячий загін, що наступного ранку вирушив у дорогу з південного узлісся, був той самий, який покинув сендлфордську колонію п’ять тижнів тому. Ліщина більше нікого не вмовляв, розуміючи, що краще буде, коли все само складеться так, як йому хотілось. Так, вони боялись — а він сам хіба не боявся? Він теж, як і всі вони, не міг не думати про страшну ефрафанську Оуслу. Але страх пересилювала туга за подругами, та ще знання, що в Ефрафі повно кролиць. А чого вартий був суто кролячий смак до витівок! А ще ж, заговоривши про свій таємний план, Ліщина розпалив їхню цікавість. Саме на те й розраховував Ліщина, що з допомогою П’ятого зманить їх натяками та обіцянками. Розрахунки його цілком виправдались. Кролі довіряли йому й П’ятому. Хто міг сказати, які ще чудеса встругнуть ці двоє? Вже ж вони щось та надумали… До того ж у їхній задум начебто твердо повірили Кучма й Ожина…

Падуб, у якого відданість була другою натурою, не зронив більше й слова, щоб не зіпсувати Ліщині справи. Але, проводжаючи загін до узлісся, він насилу приховував свою тривогу. Потихеньку від решти учасників походу він ще раз попросив Ліщину оцінити належно величину грізної небезпеки.

Розсипавшись по полю й часто перепочиваючи, загін посувався вперед лельом-полельом. Падубова четвірка бігла куди швидше! Зрештою Ліщина поділив свій загін на три рої. На чолі двох стали Срібний і Кучма, а сам він очолив третій. І все ж посувалися так повільно, мов альпіністи по скелі: по одному, по двоє перебігали одне й те саме місце.

Але добре було хоч те, що укриттів вистачало. Червень ішов назустріч липневі, наближалась середина літа. Живоплоти, межі буяли розкішною зеленню. Щокроку вони стереглися елілів, нюшкували носом до землі, то й дорога здавалася їм дуже довгою.

Незадовго до ні-Фрітха стало спекотно, і Срібний зупинився під кущами глоду. Коли Ліщина з П’ятим підбігли й присіли поруч, Срібний глянув через смугу відкритого простору, що лежала попереду, й сказав:

— Он той самий ліс, що так не сподобався Падубові!

Метрів за триста перед ними, перетинаючи напрямок їхнього руху, тягся від краю і до краю пояс лісу, відомий у людей під назвою Цезарів Пояс. Дерева стояли помережані майже чорною тінню. Панувала тиша, тільки коники сюрчали в траві та вряди-годи зронить кілька нот зяблик чи жовта вівсянка. Ліщина довго й уважно вивчав той незвичайний ліс, нашорошивши вуха й ловлячи носом нерухоме повітря.

— Я не добачаю тут нічого небезпечного! — мовив він нарешті. — А ти що скажеш, П’ятий?

— Падубові цей ліс видався дивним, і він таки дивний, бо його насадили люди, але навряд чи є там зараз люди. Все одно комусь треба піти туди на розвідку. Може, мені гайнути?

Тим часом надійшов третій, Кучмин рій, і тепер усі кролі загону були разом. Хто пасся, а хто, прищуливши вуха, відпочивав у ряботинні світла й зеленої тіні глоду.

— Кучма тут? — спитав Ліщина.

Від самого рання Кучма був якийсь ніби сам на себе не схожий: мовчазний, задуманий і начебто байдужий до всього, що діялося довкола. Якби хто посмів засумніватися в його хоробрості, то міг би подумати, що Кучма нервується від страху.

Кучма вибрався з купки квітучих будяків і підійшов до глоду.

— Ну, що там іще? — грубувато спитав він.

— Пфефа-ра! Повелителю й грозо котів! — жартівливо звернувся до нього Ліщина. — Чи не хотів би ти прогулятися ген до тих дерев? А як натрапиш там на котів, чи людей, чи на ще щось таке нехороше, зволь їх розігнати, гаразд?