Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Не знаю, Ліщино-ра! — признався Ожина. — Я всяке уявляв собі, але тільки не такий кінець шляху. Схоже на те, що нам доведеться пливти.

— Пливти? — перепитав Срібний. — Як же нам пливти, Ліщино-ра? Воно то недалеко до берега, але ж глянь, яка крутизна! І течія нас затягне в одну з цих дірок під мостом!

Ліщина спробував зазирнути в отвір арки. Темний тунель був не довший за сам човен, і поверхня води в ньому здавалася гладенькою. Там не стирчало ніяких камінців, і між поверхнею води й склепінням арки вистачало місця, щоб кріль, пливучи, міг тримати над водою голову. Але просвіт був такий вузький, що не видно було місцевості по той бік моста. Смеркало.

Ліщина обернувся до Ожини й Срібного.

— От так вскочили — з однієї халепи та в іншу! — мовив він. — І лишатися тут не можна, і виходу ніякого я не бачу!

На парапеті над ними з’явився Кегаар і заплескав крильми, витрушуючи з них на кролів дощ.

— Шовен більше не плифти! — оголосив він. — Більше не шекати!

— Але ж як нам дістатися до берега, Кегааре? — спитав Ліщина.

Птах здивувався:

— Собаки плифти, пасюк плифти, а ви — ні?

— Та ми можемо пропливти трохи, але ж береги надто круті для нас, Кегааре! Нас затягне водою в котрусь із цих нір, а ми не знаємо, що там, по той бік моста!

— Там добре! Ви лехко вилісти!

Ліщина розгубився. Як розуміти ці чайчині слова? Адже Кегаар не кріль! Чи зумів він оцінити цю річку з кролячого погляду? Чи означали його слова, що за мостом спокійна течія і пологий берег, де кролі можуть легко вилізти? Чогось Ліщині не вірилося…

Ліщина обвів усіх поглядом, шукаючи розради. Срібний вилизував Кучмі плече. Ожина, нервуючи, то вилазив на перекладинку, то злазив із неї, і видно було, що його терзають такі самі сумніви. Бачивши таку кролячу нерішучість, Кегаар пронизливо закричав:

— Ярк! Шортові кролі не тямити нішого! Я показати, шо робити!

І незграбно стрибнув з носа човна в воду. Між човном і темним отвором тунелю не було ніякого проміжку. Сидячи у воді, мов дика качка, птах поплив за течією і щез в тунелі. Заглянувши в отвір арки, Ліщина спочатку не побачив нічого, а тоді розрізнив темні обриси птаха проти плями світла там, де кінчився тунель. Ось Кегаар зовсім виплив на світло, повернув убік і зник із поля зору.

— Ну, й що це доводить? — сказав Ожина, цокочучи зубами. — Він там міг злетіти в повітря! Чи дістати до дна своїми великими перетинчастими лапами!

Кегаар знов з’явився на парапеті над їхніми головами.

— Тепер ти! — коротко мовив він.

А бідолашний Ліщина ніяк не міг зважитися й стрибнути вниз.

— Дозволь, я піду перший, Ліщино! — мовив йому П’ятий.

Він уже був поставив передні лапи на край борту, коли це враз усі кролі завмерли — котрась із кролиць тупнула лапою по дну. Згори долинули людські голоси, хода й запах запаленої білої палички. Люди наближались. Кегаар злетів з парапету. Жоден кріль не ворушився. Ось уже людські кроки й голоси залунали на мосту. Могутній інстинкт спонукав кожного кроля: тікай, сховайся в нору!..

Та ось голоси й запахи подаленіли, тупіт помалу завмер. Люди перейшли міст і навіть не глянули через парапет! Ліщина отямився.

— Вирішено! — мовив він. — Усім пливти! За мною, Дзвіночку! Ти ж казав, що станеш водяним кролем.

Від підійшов до борту й побачив поруч себе Чашечку.

— Швидше, Ліщино-ра! — попросив Чашечка, нервово сіпаючись і тремтячи. — Я йду за тобою. Тільки швидше!

Заплющивши очі, Ліщина шубовснув у воду. Як і колись у річці Енборн, його вмить скував холод. Але течія тут була дужча, вона вмить підхопила його й потягла. З переляку він заборсався, підняв голову над водою і вдихнув повітря. Ось його кігті дряпнули по битій цеглі під водою — і знов опори не стало. Потім течія ослабла, тунель закінчився, темрява змінилася світлом, і він побачив над головою листя й небо. Все ще борючись з течією, він ударився об щось тверде, відштовхнувся, знов ударився і тоді лапи його торкнулися рідкої грязюки. За хвилину він виповз на слизький берег. Ще якусь хвилину лежав, відсапуючись, а тоді втер лапою писок і розплющив очі. І зразу ж побачив Чашечку — весь обліплений мулом, малий теж виповзав на берег.

Враз забувши всі свої страхи й сповнившись упевненості, відчувши радісний підйом сил, Ліщина поповз назустріч Чашечці, й разом вони вилізли в кущі верболозу. Обом не хотілося говорити. Із свого укриття вони оглянули річку. Тут, за мостом, вона розливалася широким плесом. Скрізь надовкола обидва береги поросли деревами й кущами. Але тут нелегко було визначити, де кінчалась вода й починався ліс, бо верболіз ріс на замуленому мілководді. Видно було дві борозни, що їх проклали обидва кролі в мулі, виповзаючи на берег. По діагоналі через усе плесо, від протилежного кінця моста до місця, трохи нижчого від того, де вони сиділи, тяглась загорожа з тонких вертикальних металевих прутів. Коли вище за течією, до рибні угіддя, викошували очерети й комиші, все то припливало сюди й затримувалось цією загорожею. Потім люди граблями збирали бур’яни й складали на купи, щоб гнило на добриво. Весь лівий берег був, власне, великою купою згноєного бур’яну. Це була зелена, оточена лісом, повна смердючих випарів місцина.