Анджей Сапковський - Останнє бажання

Геральт звів брови.

— Кажу ж, нічого, — промовив Велерад. — Відьми́н не хотів одразу йти, першої ж ночі. Лазив, чаївся, крутився по околиці. Врешті, кажуть, побачив стригу, либонь, за роботою, бо тварюка не для того вилазить з крипти, щоб ноги розім’яти. Побачив і тої ж ночі накивав п’ятами. Не прощаючись.

Геральт ледь скривив губи в подобенстві усмішки.

— Люди зі смальцем в голові, — почав, — напевно ще мають ті гроші? Відьми́ни наперед не беруть.

— Атож, — відповів Велерад, — напевно мають.

— А не подейкують, яку суму?

Велерад вищирив зуби.

— Хто каже, вісімсот.

Геральт покрутив головою

— А хто, — зронив війт, — і тисяча.

— Небагато, якщо врахувати, що чутки завше перебільшують. Зрештою, король дає три тисячі.

— І наречену не забудь, — закпив Велерад. — Про що ми розмовляємо? Відомо, що ти тих трьох тисяч не дістанеш.

— Звідки відомо?

Велерад гримнув кулаком по стільниці.

— Геральте, не псуй моєї гадки про відьми́нів. Це вже тягнеться шість літ з гаком. Стрига прикінчує з півсотні люда за рік, ну, тепер менше, бо всі тримаються подалі від палацу. Ні, пане-брате, я в чари вірю, не одне бачив і вірю, звісно, в межах розумного, у здібності магіків та відьми́нів. Але те зняття чарів — то маячня, вигадана горбатим і зашмарканим дідом, що одурів від пустельничого харчу, маячня, якій ніхто не йме віри. Окрім Фолтеста. Ні, Геральте! Адда вродила стригу, бо спала з власним братом, отака правда і жодні чари тут не допоможуть. Стрига загризає людей, бо то стрига, і треба її забити, звичайно і просто. Слухай, два роки тому кметі з якоїсь задрипаної діри під Махакамом, в яких дракон вівці пожирав, пішли купою, затовкли його дрюччям і навіть не вважали за потрібне особливо тим величатися. А ми тут, у Визимі, очікуємо чуда і двері на засув замикаємо при кожному повному місяці або ж злочинців прив’язуємо до стовпа перед палацом, сподіваючись, що бестія нажереться і вернеться в труну.

— Непоганий спосіб, — усміхнувся відьми́н. — І що, злочинність зменшилася?

— Анітрохи.

— А кудою до нового палацу?

— Сам тебе відведу. А що буде з пропозицією людей, тих, що зі смальцем в голові?

— Пане війте, — мовив Геральт. — Чого поспішати? Нещасний випадок на роботі і так може трапитися, незалежно від моїх замірів. Тоді люди зі смальцем в голові мали б подумати, як мене врятувати від королівського гніву і наготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.

— Мала бути тисяча.

— Ні, пане Велераде, — рішуче промовив відьми́н. — Той, котрому ви тисячу давали, від самого вигляду стриги втік, навіть не торгувався. Себто, ризик вищий, ніж тисяча. І ще буде видно, чи не вищий за півтори тисячі. Звісно, я спершу попрощаюся.

Велерад почухав потилицю.

— Геральте? Тисячу двісті?

— Ні, пане війте. То буде нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, що інколи легше зняти чари, ніж забити. Зрештою, хтось з моїх попередників убив би стригу, якби то було так просто. Чи думаєте, вони того дали себе зажерти, що короля боялися?

— Гаразд, брате, — Велерад сумно покивав головою. — Умовилися. Тільки не заїкайся перед королем про нещасливий випадок на роботі. Щиро раджу.

Фолтест був худорлявим, з виду гарним, аж занадто гарним. Як оцінив відьми́н, ще й сороківки не мав. Сидів на кріслі, різьбленому з чорного дерева, ноги витягав у бік каміну, при якому грілися два пси. Збоку, на скрині сидів кремезний чоловік уже в літах. За королем стояв ще один, багато вдягнений, з гордовитим виразом обличчя. Вельможа.

— Відьми́н з Ривії, — мовив король після хвилинної тиші, що запанувала по вступній промові Велерада.

— Так, пане, — Геральт схилив голову.

— Чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, ти ще нестарий. Ну гаразд, гаразд. То був жарт, можеш не відповідати. Як смію припускати, маєш якийсь досвід?

— Так, пане.

— Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

— Ви ж знаєте, пане, наш кодекс забороняє розповідати про те, що робимо.

— Зручний кодекс, мосьпане відьми́не, вельми зручний. Ну а так, без уточнень, з біхресами справу мав?

— Так.

— З вампірами, лісовиками?

— Теж.

Фолтест завагався.

— Зі стригами?

Геральт підняв голову, глянув королю в очі.

— Теж.

Фолтест відвів погляд.

— Велераде!

— Слухаю, милостивий пане.

— Ти все йому розповів?

— Так, милостивий пане. Він твердить, що з королівни можна зняти чари.

— Це я знаю. А як саме, мосьпане відьми́не? Ах, правда, я й забув. Кодекс. Гаразд. Тільки одне маленьке зауваження. В мене вже було кілька відьми́нів. Велераде, ти розповів йому? Гаразд. Тому я знаю, що вашою спеціальністю є радше убивання, ніж зняття чарів. Це не йде в рахубу. Якщо в моєї доньки волосина з голови спаде, ти свою втратиш на ешафоті. Це все. Острите і ви, пане Сегеліне, залиштеся, надайте йому всю інформацію, якої вимагатиме. Вони завжди багато питають, ці відьми́ни. Нагодуйте його і нехай замешкає в палаці. Хай не волочиться по корчмах.