Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Доп’ю пиво.

— Ми тобі поможемо, — засичав чолов’яга. Вибив ривійцеві кухоль з руки і одночасно, хапаючи його за плече, вп’яв пальці в ремінь, що навкіс перетинав груди чужинця. Один з тих, що були ззаду, підняв кулак, замахнувшись для удару. Чужий обернувся на місці, вибивши дзюбатого з рівноваги. Меч засичав у піхвах і коротко зблиснув при світлі каганців. Закипіло. Крик. Хтось з решти гостей рвонув на вихід. З гуркотом впало крісло, глиняне начиння глухо бамкнуло об підлогу. Корчмар — губи йому тряслися — дивився на жахливо розрубане обличчя дзюбатого, котрий, вчепившись пальцями за край шинквасу, зсувався, щезав з очей, наче тонув. Ті двоє лежали на підлозі. Один нерухомо, другий звивався і дригався у темній калюжі, що швидко більшала. В повітрі дрижав тонкий істеричний жіночий голос — аж у вухах від нього лящало. Корчмар затремтів, перевів подих і почав блювати.

Незнайомець відступив під стіну. Наїжачений, напружений, пильний. Меча тримав обіруч, водячи кінцем вістря в повітрі. Ніхто не рухався. Страх, як холодне болото, обліпив обличчя, в’язав тіла, затикав горлянки.

Вартові вбігли до корчми з гуком і грюком, втрійку. Либонь, десь недалеко були. Обкручені ремінням палиці мали напоготові, але, побачивши трупи, відразу добули мечі. Ривієць притисся плечима до стіни, лівою рукою витягнув стилет з-за халяви.

— Кинь це! — вереснув один з вартових тремтячим голосом. — Кинь це, зарізяко! Підеш з нами!

Другий вартовий копняком відкинув стола, що не дозволяв обійти ривійця збоку.

— Біжи за людьми, Тріско! — крикнув до третього, що тримався ближче до дверей.

— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Сам піду.

— Підеш, собаче насіння, але на шнурку! — розкричався той, тремтячий. — Кинь меча, бо довбешку розвалю!

Ривієць випростався. Швидко вхопив клинок під ліву пахву, а правою рукою, піднятою догори, в бік вартових, нарисував у повітрі заплутаний швидкий знак. Блиснули заклепки, якими були густо оббиті довгі, аж до ліктів, манжети шкіряного каптана.

Вартові відразу ж відступили, закриваючи обличчя передпліччями. Хтось з гостей схопився, ще один кинувся до дверей. Жінка знову закричала, дико, страшливо.

— Сам піду, — повторив незнайомець звучним металічним голосом. — А ви троє — вперед. Ведіть до війта. Я дороги не знаю.

— Так, пане, — промимрив вартовий, опускаючи голову. Рушив до виходу, непевно оглядаючись. Два інші вийшли за ним, задкуючи, поспіхом. Незнайомець пішов слідом, ховаючи меч у піхви, а стилет за халяву. Коли минали столи, гості затуляли обличчя полами кубраків.

Велерад, війт Визими, почухав підборіддя, замислився. Не був ні забобонним, ні боязким, але не мав охоти залишатися з біловолосим сам на сам. Врешті зважився.

— Вийдіть, — наказав вартовим. — А ти сідай. Ні, не тут. Отам далі, коли ласка.

Незнайомець сів. Не мав вже ні меча, ні чорного плаща.

— Прошу, — промовив Велерад, граючись тяжким буздиганом, що лежав на столі. — Я Велерад, війт Визими. Що можеш мені сказати, мосьпане розбійнику, перш ніж підеш до льоху? Троє вбитих, спроба наслання вроків, непогано, зовсім непогано. За такі речі в нас у Визимі саджають на палю. Але я людина справедлива, тож передше тебе вислухаю. Говори.

Ривієць розстебнув кубрак, видобув з-під нього сувій білої козлячої шкіри.

— Прибиваєте це на роздоріжжях, по корчмах, — тихо сказав. — Правда те, що там написано?

— А, — мугикнув Велерад, оглядаючи витиснуті на шкірі руни. — Он воно що. Як же я відразу не здогадався? Атож, істинна правда. Підписано: Фолтест, король, пан Темерії, Понтару і Махакаму. Себто, правда. Але універсал універсалом, а закон законом. Я тут, у Визимі, пильную права і порядку. Людей забивати не дозволю! Ясно?

Ривієць кивнув головою на знак того, що ясно. Велерад гнівно засопів.

— Відьми́нський знак маєш?

Незнайомий знову сягнув у викот каптану, вигріб звідти округлий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні була зображена вовча голова з вищиреними зубами.

— Якесь ім’я маєш? Все одно яке, не з цікавості питаю, а щоб розмову полегшити.

— Називаюся Геральт.

— Може бути й Геральт. Як судити по вимові, з Ривії?

— З Ривії.

— Так. Знаєш що, Геральте? З отим, — Велерад ляснув по універсалу відкритою долонею, — дай собі спокій. То поважна річ. Вже багато хто пробував. Це не те саме, що кількох гульвіс хльоснути.

— Знаю. Це, пане війте, моя професія. Написано: три тисячі оренів нагороди.