Френк Герберт - Єретики Дюни

– Хто відповідає за релігійне виховання хлопчика? – спитала Люцілла.

– Ніхто, – сказала Шванг’ю. – Навіщо? Якщо він пробудить свою первісну пам’ять, матиме власні ідеї. Ми займемося ними, коли настане така потреба.

Хлопчик унизу закінчив тренування. Не дивлячись на спостерігачок з галереї, покинув обгороджений дворик і ввійшов у широкі двері ліворуч. Патрін теж залишив свою сторожову позицію, не кинувши й погляду на Превелебних Матерів.

– Не дай людям Теґа тебе обдурити, – промовила Шванг’ю. – У них очі на потилиці. Ти знаєш, що рідна мати Теґа була однією з нас. Він навчає цього гхолу речей, якими краще б не ділитися!

Жінка, що стояла в ранковому світлі планети Капітули по той бік столу від Превелебної Матері Настоятельки Альми Мавіс Тарази, була високою і гнучкою. Довга накидка-аба, що оповивала її блискучою чорнотою, спадаючи від пліч до підлоги, не могла повністю приховати грацію кожного руху її тіла.

Тараза схилилася вперед на своєму слідокріслі [3] Слідокрісло – у світі Дюни біоінженерний об’єкт у формі крісла. й переглядала пакет даних, що стенографічними знаками Бене Ґессерит проєктувалися на поверхню стола, лише для її очей.

«Дарві Одраде» – так дисплей ідентифікував жінку навпроти, тоді з’явилася стисла біографія, деталі якої Тараза вже знала. Дисплей мав різні призначення: нагадував Матері Настоятельці потрібні їй відомості, дозволяв за потреби потягти час, вдаючи, наче вона переглядає записи, і служив останнім аргументом, якщо під час розмови постане щось негативне.

«Одраде народила Сестринству дев’ятнадцять дітей» – така інформація пропливла перед очима Тарази. Усі діти від різних батьків. У цьому не було нічого незвичайного, але навіть найпроникливіший погляд не міг би помітити, щоб така серйозна служба Сестринству спотворила тіло Одраде. Обличчя – з довгим носом, відповідними до нього запалими щоками – надавало їй природженої зверхності. Його риси наче збігали вниз, зосереджуючись на вузькому підборідді. Хоча вуста були повними й натякали на пристрасну вдачу, яку вона намагалася опанувати.

«На Атрідівські гени завжди можна покладатися» , – подумала Тараза.

Віконна завіса за Одраде затріпотіла, жінка озирнулася. Вони перебували в Таразиній ранковій кімнаті, малому й елегантно вмебльованому приміщенні, декорованому різними відтінками зеленої барви. Лише сувора білість Таразиного слідокрісла відділяла її від тла. Вікна-еркери виходили на схід, на сад і травник, на покриті снігом гори планети Капітули, що височіли вдалині.

Не підводячи погляду, Тараза сказала:

– Мене втішило, що ви з Люціллою прийняли доручення. Це значно полегшить моє завдання.

– Я хотіла б зустрітися з цією Люціллою, – промовила Одраде, дивлячись униз, на маківку Тарази. Її голос виявився м’яким контральто.

– Немає потреби, – кашлянула Тараза. – Люцілла – одна з наших найкращих імпринтерок. Кожна з вас, звичайно, отримала ідентичне ліберальне кондиціонування, яке мало приготувати вас до цього завдання.

У недбалому тоні Тарази було щось майже образливе, і лише звичка, набута за довгий час їхнього зв’язку, змусила Одраде придушити негайно ж постале роздратування. Однією з причин цього роздратування було слово «ліберальне», усвідомила вона. Це слово підіймало Атрідів на бунт. Здавалося, що її нагромаджені жіночі пам’яті вдарялися об несвідомі припущення та неперевірені упередження, які стояли за цією концепцією.

«Тільки ліберали справді думають. Тільки ліберали є інтелектуалами. Тільки ліберали розуміють потреби своїх ближніх».

«Скільки порочності сховано у цьому слові! – подумала Одраде. – Скільки найтаємнішого “я”, що вимагає визнання своєї вищості».

Одраде нагадала собі, що Тараза, попри недбалий образливий тон, використала цей термін лише у його католицькому значенні: загальну освіту Люцілли ретельно допасовано до освіти Одраде.

Тараза відкинулася назад, улаштовуючись зручніше, та й далі вдивлялася у дисплей перед нею. Світло зі східних вікон падало їй просто на обличчя, відкидаючи тіні під носом і підборіддям. Тараза, маленька жінка, лише трохи старша за Одраде, зберегла значну частку краси, яка зробила її найнадійнішою розплідницею, надто коли йшлося про складних партнерів. Її обличчя було довгим і овальним, щоки м’яко заокругленими. Чорне волосся, зачесане назад і туго зв’язане, не приховувало високого чола з помітним трикутним виступом зверху посередині. Коли Тараза говорила, її рот відкривався мінімально: чудовий контроль мімічних рухів. Та зазвичай усю увагу спостерігача привертали до себе її очі: нездоланно чарівні, сині на синьому. Загалом це обличчя скидалося на лагідну маску, яка майже не пропускала назовні справжні емоції.