Олесь Бердник: Подвиг Вайвасвати

Довге життя прожила Анура. Та не пам’ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку.

— Не гнівайся, богине, — шепоче зів’ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір’ям. — Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці… Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся?

Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість.

Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця.

Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині.

Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу?

— Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім’ю? Сім’ю… А де вона — сім’я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі… Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх?

Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім’я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако, — з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю, — то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків…

Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається.

І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді?

Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно.

— Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти?

У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос:

— Зустрічай долю свою, Ануро!

Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги.

— Що сталося?

— Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура.

— Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей. — Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся!

— Не наснилося, — тривожиться Анура. — Я чула дитячий крик. Я молилася богині. А потім — голос…

Мову Анури знову перебив сильний удар в стіну. І гучно пролунав голос:

— Не спокушайте долі, Ануро й Діаваро! Богиня лише один раз відкриває обличчя щастя!

— Чуєш? — затремтіла від радості Анура. — Муже мій, ходімо!

Діавара, ще не отямившись від подиву, ступив до виходу, відхилив скрипучі двері. Анура вийшла за ним.

Височенна хвиля вдарила в скелю, метнула хмару бризок на Діавару. Він захлинувся, закашлявся. Збентежено прислухався, вдивляючись у моторошну пітьму.

— Куди йти? Що шукати, Ануро?

— Звідти кричить, — благально сказала жінка, вказуючи в пітьму. — Біля затоки. Чуєш? Чуєш!..

У грізному ревищі бурі справді пролунав дитячий крик.

Тоді Діавара не задумуючись кинувся до берега. Біг легко, як двадцять літ тому, коли ловив прудку Ануру на прибережному піску. Як у ті дні, коли милував її шкарубкими руками, відчуваючи пружне, палаюче тіло своїм тілом. Як у ті роки, коли сповнював серце своє чеканням дитини. Так багато сумних днів і ночей минуло відтоді. Сподівань і зневіри! Невже змилосердилась доля?