Олесь Бердник - Сини Світовида

Ніч легким синім маревом пливе над землею. Пора, товариші, друзі мої. Вже недалеко домівка, а там Ружа кохана, товариші дорогі! Чи знають вони, що зрадник підлий живе серед них, чи, може, Ратибор знищив схованки таємні, і тепер ніхто вже не підіймає голосу проти підлого насильника?

Нечутно ступає кінь поміж віковічними деревами, наближається до галявини Світовида. В темряві блимають вогники, чуються неясні голоси. Що там твориться? Тоця висунула голову з свого кошеля, прив’язаного до сідла, тривожно завуркотіла. Святобор зупинив Яркона.

Раптом з пітьми налетіли чорні постаті, схопили витязя і, не даючи йому змоги навіть крикнути, потягли до галявини.

— Козарина спіймали! — пролунало здалека.

— Ведіть сюди! — відповів голос,

Святобор аж стрепенувся від несподіванки. Чий то голос? Чому він такий знайомий, рідний? Такий голос має лише одна людина в світі. То ж Глиця!

— Глиця! Батьку! — закричав Святобор, вириваючись з міцних рук дружинників. Побіг, обняв, стискував його в залізних обіймах, плакав нестримно гарячими сльозами і не соромився їх. Плакав і Глиця, пестячи широку спину вояка, відступаючи назад і знову кидаючись йому в обійми.

— Гей, та ти сивий зовсім! — вражено крикнув Глиця, сплескуючи руками. — Яр-боже! Що це з тобою?

— Потім розповім! — сумно всміхнувся Святобор, оглядаючись. Тільки тепер він побачив, що на галявині Світовида стоять озброєні дружинники. Їх багато, сотні і сотні. Грізно наїжачилось військо рогатинами, біля поясів у дружинників важко звисають мечі. Звідки ці вояки, чиї вони?

— За два місяці зібрали таку силу, — гордо пояснює Глиця. — Ось бачиш, де треба шукати допомогу! Ну та не згадуймо про ганьбу минулого. Славні діла попереду!

— А Горидід? — не вгамовувався Святобор. — Чи не втік він?

— Сидить в землянці, - махнув рукою Глиця. — Жде свого часу!..

— А Ружа? Жива… чи, може…

Глиця важко зітхнув, прямо поглянув у очі витязю.

— Лихо сталося, Святоборе. Ружу з сином схопили посіпаки Ратибора… не догледіли ми…

- І що — вбили? — несамовито крикнув Святобор.

— Ні… Не вбили. Ратибор розіслав гінців по всіх городищах, і вони розголошують, що завтра Ружа і її дитина будуть принесені в жертву богам, якщо Глиця і втеклі дружинники не здадуться на ласку вождя…

— Проклятий!

— Еге ж! Тому й зібралися ми тепер, щоб вирішити, як бути!

— Батьку Глиця! Я йду зараз в Київ, я сповіщу, де треба, щоб виступали завтра, а ти поведеш дружину на приступ. Глиця! Невже ти не розумієш!..

— Розумію, — м’яко перервав його старий вояк. — І сам збирався рятувати Ружу. Вона дорога нам, як і тобі… Але коли так трапилося — хвала Світовиду! — що вернувся ти, то піду в Київ я. Не заважай, мовчи! Я одягнусь так, що й ти не впізнаєш. А тебе схоплять, як тільки з’явишся в городищі. Второпав? А ти очолюй дружину і по сигналу веди на приступ. В яру, проти майдану Світовида, буде запалено вогонь. По тому знаку починаймо!..

Святобор зовсім очманів. Йому доручають дружину? Він має під своєю рукою таку велику силу! «О доле! Воістину ти кидаєш мене від смерті до щастя, прокладаючи мої дороги в дивовижних хащах життя!»

А Глиця піднявся на камінь біля Світовида і голосно крикнув, звертаючись до дружинників, що суворо завмерли суцільною стіною, прислухаючись до схвильованої розмови:

— Други! Яровити! Радість велика для нас! Повернувся з чужого краю син Кия Святобор. Над ним благословення старого славетного вождя і матері Голесі. Він очолить наші сили і поведе їх супроти зрадника!

Привітальний клич оглушив Святобора, сотні рук заколихалися в повітрі, і витязю здавалося, що то в темряві ворушиться багатоголова незборима істота — казкова, могутня. Та й справді незборима! Бо то народ, його безсмертна сила і снага, його невтомні руки і ясне серце…

До Святобора підвели Яркона. Він взявся за повід, заплющив очі. Чи не сниться? Знову розплющив. Прийшла жадана мить. Витязь легко скочив у сідло, витягнув з піхов батьківський меч — меч Києва. Високо підняв його над головою. Багрова стріла блиснула в темряві, ніби сувора рука розплати над батьковбивцею.

Святобор глибоко вдихнув повітря, і понад галявиною, лісовими хащами полинув гучний клич:

— В похід!!!

Луна підхопила довгождані слова і покотила їх радісно славутинською долиною, понад лозами, понад вирами, понад широкими лугами, понад нетрями, а потім насторожено, тривожно завмерла біля веж похмурого Києва…

Сонце встало цього дня ніби вмите ранковою росою. Воно усміхалося, вітало заквітчану землю, пестило золотими пальцями-променями кожну билинку і квітку.