Олесь Бердник - Сини Світовида

«Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…

Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…

Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…

Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…»

Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…

Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…

Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…

Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки?

Глиця розплющив очі і вражено скрикнув.

Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам?

Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!..

Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом.

На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття.

— Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе!

— Тату!

— Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!..

Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина.

— Тату!!!

Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх…

Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!..

Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями.

Глиця до крові кусав свої вуста, сльози сліпили його очі.

«Руки мої зв’язані, тіло моє розтерзане! Чому не можете ви розірвати пута, нащо дозволяєте погляду моєму бачити ганьбите роду!..»

Один з козар — широкоплечий, рідкозубий, з хижою посмішкою на рябому безволосому обличчі — круто осадив коня біля жертовника, побачив прив’язаного Глицю.

— Ха-ха-ха! — зареготався ворог, відкидаючись в сідлі назад. — Ви тільки погляньте! Вони приготували жертву своєму богу! Ха-ха-ха! Безсилі, мабуть, і нікчемні їхні боги, коли вони навіть не попередили яровитів про наш напад!? А коли так, то, може, жертву прийме наш бог!

Козар одв’язав від сідла смолоскип і під загальний регіт чорних вершників своїх запалив його. Потім, широко розмахнувшись, пожбурив клубок вогню прямо на купу хмизу, розкладеного під Глицею.

Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице.

— Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів.