Роджер Желязни - Принц Хаосу

— Це більше, ніж цікаво, — сказав Сухе в кінці кінців.

— Ну так? У всьому цьому ти бачиш щось, чого не бачу я?

— Ти дав мені дуже багато поживи для роздумів, і хочеш, щоб я видав поспішне судження, — сказав він. — Давай на цьому поки що зупинимося.

— Дуже добре.

Навалившись на перила, я глянув вниз на води.

— Тобі потрібен відпочинок, — сказав Сухе трохи згодом.

— Здогадуюся.

— Ходімо, я покажу твою кімнату.

Він простягнув руку, і я схопився за неї. Разом ми потонули в підлозі.

Отже, я спав, оточений гобеленами і важкими драпіровками, в кімнаті без дверей в Шляхах Сухе. Ймовірно, розташовувалася вона в башті, так як я чув вітер за стінами. Уві сні я побачив сон…

Я знову був у замку Амбера, гуляючи по блискаючій протяжності Коридору Дзеркал. Свічки спалахували у високих підставках. Кроки були не чутні. Блищали дзеркала в різних оправах. Вони покривали стіни з обох боків — великі, маленькі. Я в їх глибинах йшов мимо себе, відбитий, спотворений, іноді перетворений…

Я затримався біля високого потрісканого дзеркала зліва, яке було оправлене в олово. Як тільки я повернувся до нього, то зрозумів, що той, кого я побачу зараз, буду не я.

І я не помилився. Із дзеркала на мене дивилася Корал. Вона була в персиковій блузці і без пов'язки на оці. Тріщина в дзеркалі ділила її обличчя навпіл. Ліве око її, як пам'ятається, був зеленим, замість правого — Камінь Правосуддя. Обидва здавалися спрямованими на мене.

— Мерлін, — сказала вона. — Допоможи мені. Це так дивно. Поверни мені око.

— Я не знаю, як, — сказав я. — Не розумію, як це було зроблено.

— Моє око, — продовжувала вона, ніби не чуючи. — Світ — це сили, які рояться в Оці Закону. Це холодний… такий холодний!.. І недобрий світ. Допоможи мені!

— Я знайду спосіб, — сказав я.

— Моє око… — Тягнула вона.

Я заквапився далі.

З прямокутного дзеркала в дерев'яній рамі з різьбленим феніксом в основі мене вітав Люк.

— Ей, приятель. — Він був розтріпаним. — Мені хочеться отримати назад татів меч. Ти ж не будеш знову перечити мені, ні?

— Боюся, що ні, — пробурмотів я.

— Шкода, що настільки недовго я тримав в руках твій подарунок. Подумай про це, добре? У мене таке відчуття, що він може виявитися дуже до речі.

— Зроблю, — сказав я.

— Врешті-решт, в якійсь мірі ти відповідаєш за те, що відбулося, — продовжував він.

— Правильно, — погодився я…

— І мені безумовно хочеться меч назад.

— Ага, — сказав я, відступаючи.

З обрамленого темно-бордовим еліпса праворуч від мене вийшло злісне хихикання. Обернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Відображення Земля, з яким я зіштовхнувся, коли неприємності мої тільки починалися.

— Син погибелі! — Прошипів він. — А славно бачити тебе одиноко блукаючим в переддень пекла. Нехай кров моя кипить на твоїх долонях.

— Твоя кров — на твоїх долонях, — сказав я. — А тебе я вважаю самогубцем.

— Ні, не так! — Він відсахнувся. — Ти підло вбив мене.

— Кінчай вішати локшину, — відповів я. — Я, може, і накоїв купу всього, але твоя смерть не з цієї купи.

Я пішов було геть, але його рука виступало з дзеркала і вчепилася мені в плече.

— Вбивця! — Заволав він.

Я змахнув його долоню.

— Гул-ляй, голубе, — сказав я і пішов далі.

Потім з широкого, оправленого в зелене дзеркало з зеленою вуаллю на склі мене привітав Рендом, хитаючи головою.

— Мерлін! Мерлін! Що ти все-таки затiваєш? — Запитав він. — Якись час я вважав, що ми з тобою в одному човні.

— Ну, — озвався я, розглядаючи його помаранчеву футболку і «Левіс», — Все вірно, сер. Просто у мене не було часу в дечому розібратися.

— Це дещо включає безпеку королівства… І у тебе не було на це часу?

— Ну, припускаю, що там приплутано дещо від закону.

— Якщо він пов'язаний з нашою безпекою, закон творю один я.

— Так, сер. Усвідомлюю що…

— Нам необхідно поговорити, Мерлін. Чи правильно, що ти сам якимось чином пов'язаний з усіма недавніми подіями?

— Припускаю, що вірно і це…

— Ніщо не має значення. Королівство важливіше. Нам треба поговорити.

— Так, сер. Поговоримо, як тільки…

— «Як тільки», до дідька! Зараз же! Припини розбазарювати час на дурості і тягни свою дупу сюди! Нам треба поговорити!

— Все зроблю, як тільки…

— Не годуй мене «як тільки»! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Мені необхідно побачити тебе зараз! Додому!

— Іду, — сказав я і заквапився геть, приєднуючи його голос до триваючого хору інших, які повторювали свої вимоги, благання, звинувачення.