Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІІ

— Хочемо, — сказала Аомаме. Вона хотіла почути, що розповідають люди в цьому новому світі, навіть якщо ця історія виявиться довгою і нудною. Можливо, в ній будуть якісь нові таємниці або якісь нові натяки.

— Поблизу парку Кінута я підібрав чоловіка середнього віку, який попросив їхати швидкісною автострадою до університету «Аояма-ґакуін». Бо, мовляв, якщо їхати державною дорогою, то недалеко від Сібуї можна потрапити в затор. Тоді ще не було інформації про затор на столичній швидкісній автостраді. Рух на ній був нормальний. Як той пасажир казав, у кварталі Йоґа я виїхав на швидкісну автостраду. Та, як самі бачите, опинився в заторі — на дорожній розв'язці Таніматі начебто сталося зіткнення машин. І от я виїхав на автостраду, але ніяк не міг добратися до з'їзду на Ікедзірі. А тим часом мій пасажир зустрів свою знайому. Коли ми надовго застряли біля Канадзави, ця випадкова знайома сиділа за кермом сріблястого автомобіля «Mercedes-Benz coupe», що рухався паралельною смугою. Спустивши шибку, вони переговорили, й вона запропонувала йому перейти до себе. Через це пасажир сказав мені вибачливо, що розплатиться за весь проїзд автострадою і хоче пересісти до знайомої. Випустити пасажира на автостраді — нечувана річ, але все одно руху не було ніякого, а тому я не заперечував. Пасажир перебрався до сріблястого мерседеса. Задобрив мене надбавкою, але я ледве витримував. Бо не міг рухатися. Насилу допхався сюди. Зовсім недалеко до з'їзду на Ікедзірі. І саме тоді побачив, як ви підняли руку. Щось неймовірне. А ви як думаєте?

— Імовірне, — коротко відповіла Аомаме.

Того вечора вони зупинилися в номері висотного готелю в кварталі Акасака. Погасивши світло, роздяглись і, лігши в ліжко, обнялися. Мали багато чого розповісти одне одному, але це можна було зробити на світанку. Насамперед треба було взятися до іншого. Вони мовчки, в темряві, довго досліджували тіло одне одного. Десятьма пальцями й долонями визначали одну за одною його окремі частини. З тремтінням у грудях, немов маленькі діти, що шукають скарбів у таємничій кімнаті, вони намацували їх і поцілунком ставили на них свій штамп.

Коли вся ця робота скінчилася, Аомаме довго тримала в руці твердий прутень Тенґо. Так само, як колись в аудиторії, після уроків, стискала його руку. Вона відчувала його краще за все, що тільки знала. Просто диво. Потім Аомаме роздвинула ноги й поволі впустила його у себе. До самого дна. Заплющивши в темряві очі, глибоко втягувала в себе повітря, а потім довго видихала. Тенґо грудьми відчував її теплий подих.

— Я постійно уявляла собі, як ти мене так обіймаєш, — завмерши, прошепотіла вона йому на вухо.

— Як займаєшся зі мною сексом?

— Так.

— З десяти років це собі уявляла? — запитав Тенґо.

Аомаме засміялася.

— Та ні. Коли стала трохи старшою.

— І я уявляв собі це саме.

— Що ти в мені?

— Так, — відповів Тенґо.

— І тепер усе так, як ти собі уявляв?

— Все ще не можу повірити, що це правда, — чесно признався він. — Мені все ще здається, ніби я і далі уявляю собі.

— Але ж це правда.

— Вона здається надто чарівною, щоб бути нею.

Аомаме в темряві всміхнулася. А тоді приклала свої губи до його губ. Їхні язики переплелися.

— Тобі не здається, що мої груди надто малі? — спитала вона.

— Якраз такі, які треба, — відповів він, поклавши руку на її груди.

— Ти справді так думаєш?

— Звичайно, — сказав він. — Ти стала б іншою, якби вони були більшими.

— Дякую, — сказала вона й додала: — Крім того, права й ліва груді відрізняються одна від однієї розміром.

— І в такому вигляді вони гарні, — сказав він. — Ліва — це ліва, а права — це права. Нічого в них не треба змінювати.

Аомаме приклала вухо до грудей Тенґо.

— Я довго була самотньою. І багато чого мене глибоко ранило. От було б добре, якби я могла зустрітися з тобою раніше. Тоді не довелося б так довго блукати манівцями.

Тенґо хитнув головою.

— А от я так не думаю. Саме зараз той час, коли ми мали зустрітися.

Аомаме заплакала. Довго стримувані сльози покотилися з її очей. Їхні великі краплі падали на простирадло, немов дощ. Не відпускаючи Тенґо, вона дрібно тремтіла й не переставала плакати. А він, обійнявши її обома руками, міцно пригортав до себе. «Тепер, напевне, він робитиме так постійно», — раділа вона.

— Треба було стільки часу, щоб ми зрозуміли, якими самотніми ми були, — сказав Тенґо.

— Рухайся, — сказала вона йому на вухо. — Поволі й довго.

Тенґо послухався її. Рухався дуже поволі. А тим часом Аомаме, спокійно дихаючи й прислухаючись до власного серцебиття, трималася його могутнього тіла, як людина, що тоне. Переставши плакати й думати, віддалившись від минулого й майбутнього, пристосувалася усім своїм єством до його руху.