Роберт Уэйд - Дивовижна історія Мері Стенз

Через півгодини, вирушаючи на ділове побачення з представником великої фірми електронних машин, з яким вони умовились поснідати, Дарк мало не зіткнувся у вестибюлі з Мері Стенз, яка саме виходила з ліфта, піднявшись із підвального приміщення фотолабораторії. Він підхопив дівчину під руку, щоб підтримати, і вона вдячно усміхнулась,

— Пробачте, — мовив Дарк і, трохи помовчавши, спитав: — Зафіксували ваш образ?

— Та нібито.

Запала ніякова мовчанка. Зазирнувши в карі очі дівчини, Дарк тільки тепер помітив, з якою довірливою щирістю вони дивляться на нього, і в порівнянні з поглядом цих очей його власний скептицизм видався йому жалюгідним і нікчемним.

— Може, ви хотіли ще про щось спитати? — поцікавився він.

Дівчина нерішуче поглянула на нього.

— Не знаю, містере Дарк. Чесно кажучи, все це мене трохи спантеличило.

— Тоді, можливо, варто розповісти вам трохи, як ми робимо наш журнал, — запропонував він і швидко поглянув на годинник. — Якщо маєте кілька вільних хвилин, міс Стенз…

— Ну звісно.

— Гаразд. То давайте десь зайдемо на часинку, вип’ємо й побалакаємо. Чим більше ви знатимете про “Очевидець”, тим краще зумієте впоратись із своїм завданням.

— Дякую, — просто відказала дівчина.

Дарк повів її через Фліт-стріт до найближчого бару. Вони сіли за столик, і він замовив напої: дівчині херес, а собі віскі. Тоді заходився розповідати про загальний напрямок журналу й про те, яким чином вони вишукують і готують сенсаційні матеріали.

— Внаслідок цього, — сказав він, — наш журнал зажив слави сміливого викривача всіляких темних справ. Ми свідомо відмовляємося від того, що друкують на своїх шпальтах столичні газети, і прагнемо копнути глибше. Ми завжди шукаємо чогось трохи незвичайного, тоді питаємо себе: “А чим воно, власне, незвичайне?” — і в дев’яти випадках із десяти натрапляємо на дивовижні історії. Тринадцять разів завдяки нашим викриттям злочинців було притягнуто до суду. Два директори великих промислових компаній з нашої ласки мусили піти у відставку. А одного разу наш виступ призвів до самоліквідації концерну, що випускав дуті акції. І тепер скрізь кажуть, що матеріали “Очевидця” можна виставляти як докази на суді.

— Ви гадаєте, що і в цій косметичній історії може бути щось протизаконне? — спитала дівчина.

Дарк знизав плечима.

— Аж ніяк. Просто в людини виробляється підсвідоме чуття на всякі такі речі… Себто на цікавий матеріал. Отож я відчуваю, що й тут щось ховається, хоч усе воно може бути цілком законне й добропорядне.

— Щодо цього досліду… — нерішуче мовила дівчина. — Я весь час думаю про нього… власне, про рекламу. Я ж добре знаю, що дуже буденна й непоказна. Через те й не здобула успіху на сцені. Але я подумала…

— Про що? — спитав він.

— Подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною.

Дарк поблажливо всміхнувся.

— Це, мабуть, надто скромно сказано. Вчора шеф нашого відділу оголошень розмовляв з представником агентства, що провадитиме цю рекламну кампанію. Обрана дівчина, як сказав той” має стати найпершою красундао в світі. Ото буде штука!

Дівчина пильно подивилася на нього.

— Якщо вони й справді зможуть таке зробити…

— Не, дуже на це розраховуйте, — гостро Дарк, — Так само як і на те, що дістанете цю роботу. Там буде сила-силенна претенденток. До того ж пам’ятайте: ваш обов’язок полягає тільки в тому, щоб виконати завдання “Очевидця”.

— Я пам’ятатиму, — пообіцяла вона.

“Дивна річ, — думав Дарк, їдучи в таксі на умовлене побачення. — Вона така безбарвна, в ній так мало принадного, а проте є, либонь, щось таке невловиме, що інакше й не назвеш, як жіночністю. Ні, вона зовсім непогана дівчина. Біда лише в тому, що надто рано визнала свою поразку в житті, їй двадцять вісім, а вона вже зневірилась у собі. Життя висотало з неї всю снагу, лишило їй тільки одне: роботу, роботу, роботу…”

“А наче ти й сам не такий, — заперечив він собі по короткій хвилі, — Твоє життя теж безнастанна робота: “Очевидець” удень, “Очевидець” уночі — і так щодня, щомісяця, щороку… Погрузнув у ній з головою. Не дивно, що й Віра тебе покинула, — жодна жінка не житиме з роботом. А втім, шлюб і розлучення — це тільки розділові знаки життя, так само як народження і смерть. Людина і в розлуці живе собі й, мабуть, ще завзятіше хапається до роботи, дбаючи про кар’єру. Та коли розібратися, усе це, зрештою, марне. Десь через сотню років ні мені, ні оцій Мері Стенз нічого не знадобиться, анічогісінько. І навіть якщо вона здобуде собі красу, це теж нічого не варте. У домовині краса не потрібна…”