— Що в тій скриньці?
— Біль.
Пол відчув, як у руці закололо сильніше, й міцно стиснув вуста. «І як же це може бути випробуванням?» — подумав він. Поколювання перетворилося на свербіння.
А стара промовила:
— Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, щоб вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові.
Сверблячка переросла в легкий жар.
— Навіщо ти робиш це? — запитав Пол.
— Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.
Пол стиснув ліву руку в кулак, коли жар у правій руці посилився. Він наростав повільно: тепло до тепла, тепло… і ще трішки тепла. Юнак відчув, як нігті вільної руки впинаються в долоню. Він спробував зігнути пальці палкої руки, але не зміг поворушити ними.
— Пече, — прошепотів він.
— Цить!
Біль пройняв його руку. Піт виступив на лобі. Кожна фібра єства волала Полові, аби він висмикнув руку з тих палючих лабетів… але… ґом джаббар. Не повертаючи голови, юнак спробував ворухнути очима, щоб побачити страшну отруйну голку біля шиї. Він відчував, що дихає ривками, спробував уповільнити подих, але не зміг.
Біль!
Його світ виповнила порожнеча, не лишаючи нічого, крім руки, що палала в агонії, та старезного обличчя на відстані кількох дюймів, що витріщалося на нього.
Губи йому пересохли настільки, що він ледве розтулив їх.
Жар! Жар!
Хлопець подумав, що відчуває, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається й відпадає плоть, лишаючи одні звуглілі кості.
Припинилося!
Біль припинився, неначе хтось повернув вимикач.
Пол відчував, як тремтить його права рука, як тілом стікає піт.
— Годі, — промимрила вона. — Кулль вахед! [11] Словосполучення арабського походження, буквально означає «кожен, усе». Значення у світі «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термінологія Імперії») наприкінці книжки.
Ще жодна дівчинка не витримувала так довго. Мені, певно, хотілося, щоб ти програв. — Вона відхилилася назад, відводячи ґом джаббар від його шиї. — Витягуй руку зі скриньки, юна людино, й поглянь на неї.
Пол поборов болісне тремтіння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власної волі. Пам’ять про біль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнакові, що він витягне зі скриньки почорнілий цурпалок.
— Зроби це! — прошипіла вона.
Пол висмикнув руку зі скриньки й уражено глянув на неї. Жодного сліду. Жодної ознаки агонії на шкірі. Він витягнув руку вперед, розвернув її, зігнув пальці.
— Біль завдано нервовою стимуляцією, — пояснила вона. — Не можемо ж ми калічити потенційних людей. Знайдеться чимало таких, хто б дорого заплатив за таємницю цієї скриньки. — Вона сховала її в складках свого вбрання.
— Але ж біль… — почав було він.
— Біль, — гмикнула вона. — Людина здатна керувати будь-яким нервом у власному тілі.
Пол відчув біль у лівій руці. Він розтиснув пальці й побачив чотири криваві відмітки там, де нігті врізалися в долоню. Опустивши руку, він поглянув на стару.
— Ви таке колись робили з моєю матір’ю?
— Чи просіював ти коли-небудь пісок крізь сито? — запитала вона.
Ухильний тон її запитання осяяв його свідомість вищим розумінням: Пісок крізь сито. Пол кивнув.
— А ми, Бене Ґессерит, просіюємо всілякий люд, щоб знайти людей.
Він підняв правицю, воскрешаючи в пам’яті біль.
— І це все лише заради болю?
— Я спостерігала за тобою в агонії, хлопче. А сам біль — то тільки вісь випробування. Матір розказувала тобі про наші способи спостереження. Я бачу в тобі ознаки її навчання. Наше випробування — це криза та спостереження.
Пол відчув щирість у її голосі й промовив:
— Це правда!
Вона вп’ялася в нього поглядом. «Він відчуває правду! Чи може він бути тим самим? Чи справді він може бути тим самим?» Вона вгамувала хвилювання й нагадала собі: «Надія потьмарює спостереження».
— Ти знаєш, коли люди вірять у те, про що говорять, — сказала вона.
— Так.
У його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодноразово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:
— Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате, біля моїх ніг.
— Я краще постою.
— А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.
— Я — не моя матір.
— Ти нас трохи недолюблюєш, правда? — Вона глянула на двері, а тоді гукнула: — Джессіко!
Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмішку.
Читать дальше