Сюзанна Коллінз - У вогні

— Після цього нам залишалось хіба дотримуватися вашого хитрого сценарію. І ви, до речі, досить добре зіграли шалено закохану школярку. Мешканців Капітолія ви точно переконали. На жаль, не всі в округах попалися на ваш гачок, — провадив президент.

Напевно, на моєму обличчі відбився подив, бо він миттю відреагував:

— Так, ви цього, звісно ж, не знали. Доступу до інформації про настрій в інших округах у вас не було. Хай там як, у кількох округах люди трактували ваш маленький трюк із ягодами як прояв бунту, а не кохання. І якщо дівчина з Округу 12 може кинути виклик Капітолію і залишитись неушкодженою, що заважає іншим учинити так само? — спитав він. — Що заважає, скажімо, збунтуватися?

Спливло кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його останніх слів. А тоді на мене зваливсь увесь тягар розуміння.

— То вже були заворушення? — спитала я, водночас налякана й підбадьорена такою можливістю.

— Поки що ні. Але вони будуть, якщо стан речей не зміниться. А заворушення, як відомо, ведуть до революцій.

Президент Снігоу потер точку над лівою бровою — в тому самому місці й у мене боліла голова.

— Ви хоч уявляєте собі, що це означатиме? Скільки людей загине? І в яких умовах залишаться ті, що виживуть? Хай які тертя виникають у народу з Капітолієм, повірте мені на слові, якщо послабити владу в округах бодай на короткий час, уся система полетить шкереберть.

Я була приголомшена прямотою, ба навіть щирістю його мови. Ніби основною його турботою був добробут мешканців Панему, в той час як правдою тут і не пахло. Не знаю, як я наважилася промовити наступні свої слова:

— Мабуть, система дуже нестійка, якщо пригорща ягід здатна її зруйнувати.

Довгу мить президент вивчав мене. А потім просто відповів:

— Так, вона нестійка, але не в тому сенсі, який маєте на увазі ви.

Пролунав стукіт у двері, і президент підвів голову.

— Матір питає, чи не хочете ви чаю?

— Так. Я хочу чаю, — відповів президент.

Двері прочинилися ширше, на порозі стояла мама, тримаючи тацю з порцеляновим чайним сервізом, із яким вона приїхала на Скибу, коли вийшла заміж.

— Поставте тут, будь ласка.

Президент відсунув книжку на краєчок столу і показав на середину.

Мати поставила на стіл тацю — тут були чайник, чашки, вершки, цукор і тарілка з печивом, прикрашеним квіточками м’яких кольорів. Лише Піта вміє робити таку глазур.

— Який гостинний жест! Знаєте, люди часто забувають, що президентам також потрібно їсти, — мило промовив президент Снігоу.

Ну, бодай це дозволить матері трохи розслабитися.

— Може, принести вам щось іще? Я можу приготувати щось суттєвіше, якщо ви зголодніли, — запропонувала вона.

— Ні, дякую. Все чудово, — відповів президент, ясно даючи зрозуміти, що вона вільна.

Мати кивнула, кинула на мене швидкий погляд і вийшла. Президент Снігоу налив дві чашки — собі й мені, в свою додав іще цукру та вершків, а потім довго розмішував чай. Я відчувала, що він уже сказав усе, що хотів, і тепер чекає на мою відповідь.

— Я не хотіла піднімати бунт, — промовила я.

— Я вам вірю. Та байдуже. У виборі гардероба ваш стиліст виявився пророком. Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем, — відказав він.

— То чому б вам просто не вбити мене? — випалила я.

— Публічно? — перепитав він. — Підлити палива у вогонь?

— Тоді влаштуйте нещасний випадок, — сказала я.

— І хто на це купиться? Тільки не той, хто дивився Ігри.

— Тоді просто скажіть, що мені робити, і я це зроблю, — буркнула я.

— Якби ж усе було так просто, — президент узяв печиво з квіточками і почав його роздивлятися. — Яке миле. Це ваша мати пекла?

— Це Піта.

І вперше я відчула, що не можу витримати президентового пильного погляду.

Я простягла руку по чай, але швидко поставила чашку на місце — вона зацокотіла на тарілочці. Щоб приховати це, я миттю схопила печиво.

— Піта. І як там поживає ваше кохання на все життя? — спитав президент Снігоу.

— Добре, — кивнула я.

— І коли ж саме він зрозумів ступінь вашої до нього байдужості? — не припиняв розпитувати мій візаві, зануривши печиво в чай.

— Я не байдужа до нього, — промовила я.

— Але не така вже й закохана, як змусили повірити всю країну, — провадив він.

— Як вам знати? — і далі опиралась я.

— Та вже знаю, — відповів президент. — І якби я був єдиною людиною, яка має сумніви щодо вашого кохання, не довелося б мені їхати в таку далечінь. А як там ваш красунчик кузен?