Джо Холдеман - Безкінечна війна

Нас залишалося двадцять вісім. Убитих тельціан було разів у десять більше, але радіти було нічому. Вони можуть повторити все спочатку, зі свіженькими трьома сотнями.

Ми зібрали розкидані тут і там стріли і списи і знову зайняли кругову оборону навколо шлюпки. Я зайнявся рахунком: Чарлі і Діана ще були живі (Холлібоу стала жертвою своєї палиці), крім того, ще два офіцери з допоміжного персоналу, Вілбера і Шідховська. Рудковський примудрився вціліти, а Орбан потрапив під дротик.

Через добу почало здаватися, що ворог вирішив взяти нас змором, а не повторювати атаки. Хоча продовжували час від часу з'являтися дротики, але вже не роєм, а по два або по три. З різних точок і під різними кутами. Постійно бути насторожі ми не могли, кожні три-чотири години хтось гинув.

Ми встановили вахти і спали по дві людини на кожусі генератора поля. Захований безпосередньо під днищем шлюпки, він був найбезпечнішим місцем в куполі.

Час від часу на кордоні поля з'являвся одиночний тельціанін, щоб перевірити, напевно, скільки нас ще залишилося. Ми з нудьги стріляли по ньому з лука.

Через два дні вони перестали кидати дротики. Я вирішив, що у них скінчився запас або що вони вважають два десятки вижилих досить мізерним числом.

Робилися й інші, більш реальні пропозиції. Я взяв одну палицю і підійшов до межі поля, і висунув наконечник назовні. Коли я втягнув його назад, він був оплавлений. Я показав його Чарлі, і він похитався вперед-назад (так у боєкостюмі можна було зображати кивок голови) — це був вже не перший випадок в історії війни. Тельціани охоплювали купол суцільною стіною лазерного вогню і чекали, поки один з нас не звихнеться від страху і не виключить генератор. Сидять собі, напевно, в катерах і грають у свої тельціанські карти.

Я намагався думати. Важко було зосередитися на одній думці в такому гнітючому оточенні, кожну секунду очікуючи дротика в спину. Щось таке вже придумав Чарлі. Щось він говорив тільки вчора. Але я ніяк не міг зловити думку. Пам'ятав тільки, що ідея його нам не підійшла. І тут я згадав.

Я зібрав усіх разом і написав на снігу: «Зняти нова-бомбу з корабля, відтягнути до межі поля, перемістити купол».

Шідховська знала, де на шлюпці лежать потрібні нам інструменти. На щастя, перед включенням поля ми залишили відкритими всі люки — вони управлялися комп'ютером, інакше ми не проникли би в шлюпку. Шідховська знала, як зняти захисний кожух з бомбового гнізда в кокпіті, і я послідував за нею по трубі метрової ширини.

Зазвичай тут, думаю, було завжди темно, як під землею. Але тепер стазис-поле наповнювало камеру все тим же каламутним сірим світінням. Там удвох крутитися було важко, і я залишився у проході.

Шідховська відкрила люк бомбової камери — це був простий ручний штурвал, — але витягти саму бомбу виявилося важкувато. Нарешті вона повернулася в двигунний відсік і відшукала там лом. Я притримав бомбу, коли вона викотила її з тримачів. Таким же манером ми звільнили і другу бомбу.

Коли ми спустилися на грунт, сержант Ангелов вже порався з вибуховими механізмами. Це було нескладно — потрібно було тільки відгвинтити кришечку на носі бомби і привести в дію годинниковий механізм.

Ми швидко відтягнули бомби до краю купола — кожну несли шестеро людей, — і поклали поруч. Потім трохи відійшли і помахали людям біля генератора. Вони взялися за ручки і перенесли генератор кроків на десять у протилежному напрямку. Бомби зникли за стіною купола.

Вони вибухнули, в цьому сумнівів не було. На кілька секунд простір зовні перетворилося на надра зірки, навіть стазис-поле не змогло повністю ігнорувати факт — частина купола засвітилася блідо-рожевим на мить, і знову згасла. Ми відчули деяке прискорення, немов опускалися ліфтом, значить, купол сповзав на дно кратера. Чи не зануримося ми в розплавлений камінь, немов мухи в бурштин? Не варто було навіть гадати. Якщо це трапиться, то не біда — проб'ємось назовні за допомогою гігаватного лазера на шлюпці. Дванадцять вижилих проб'ються назовні.

— Скільки? — Надряпав Чарлі на снігу біля моїх ніг. Страшенно вдале питання. Я знав приблизно тільки загальну кількість енергії, що вивільнився від вибуху двох бомб. Я не знав ні розмірів кратера, ні теплопровідності місцевих скель, ні точки плавлення місцевого каменю. — Тиждень? Треба подумати.

Комп'ютер на шлюпці міг би сказати мені строк з точністю до тисячної частки секунди, але поки був німий. Я почав накидати рівняння на снігу, намагаючись визначити мінімальний і максимальний час охолодження прилеглої місцевості до 500 градусів. Ангелов, що мав більш сучасну підготовку з фізики, теж робив обчислення по інший бік шлюпки.