Василь Кожелянко - Дефіляда в Москві

А поки що Дмитро Левицький їде на один день до Чернівців, аби побачити батька і Генцю, якщо вдасться.

Чернівці нагадували зоопарк, в якому служники повідчиняли всі клітки і пішли собі геть. Румуни передавали владу українцям. Виліз їм боком 1918 рік: тим самим шляхом, що йшли тоді на Чернівці, румунські війська відходили в напрямку Глибокої, а з Кіцманя в місто входили колони українських частин. Українських військовиків із синіми петлицями, що вказувало їх належність до піхоти, було мало — фронт! В основному йшли зеленопетличники (національна ґвардія) і подекуди з чорними петлицями у масках — командос — підрозділи спеціяльного призначення Служби безпеки України. Румуни, ще недавно люті ненависники всього українського, а тепер — союзнички по Антикомінтернівському блоку, покидали Чернівці згідно з Берлінським вересневим пактом. Президента України Степана Бандеру і маршала Антонеску за стіл переговорів посадив сам Гітлер. Наш президент погодився на певний компроміс і відмовився від претензій на Південну Буковину з Сучавою, зате румунський диктатор тримався стійко, як справжній римський леґіонер, аж поки німецький фірер розлютивсь і висварив Іоана Антонеску, як шкідливого ґімназиста, мовляв, що мені з вашої румунської нафти, якщо не матиму на Східному фронті мільйонної української армії, до того ж боєздатної, на відміну від… Тут Адольф Великий виявив великодушність і не назвав, кого він мав на увазі.

— А хто підкорив Трансністрію? — в'їдливо запитав Антонеску Гітлера.

— Пане маршале, це вже південь Української держави, — роз'яснював Гітлер. — Що мені з того, що ви нібито взяли Одесу? А якби я не порозумівся з українцями, у нас в тилу з'явилась би їхня повстанська армія, яка б відтягнула на себе частину військ.

— Неодмінно, — посміхнувся Степан Бандера.

— Ну і що? — Антонеску з викликом окинув поглядом Гітлера і Бандеру, який сидів за столом навпроти.

— А то, — скипів Гітлер, — що тоді большевики усіх нас розіб'ють!

— І заберуть у вас не лише Північну Буковину, а й Бесарабію, домнуле, — додав Бандера.

Якось помирились. Румуни погодились віддати не всю Північну Буковину, а лише етнічно українські райони. Це — неподобство, але до часу хай буде так, — мислили українські зверхники. Поки ми союзники, хай…

Хорунжий Левицький від двірця пішов пішки, кортіло придивитися до Чернівців в українській іпостасі. Вивіски на крамницях і кав'ярнях ще подекуди були румунські, але на міській ратуші вже майорів синьо-жовтий прапор, та й подекуди з'явилися гасла «Свій до свого по своє». Дмитро зайшов в одну кав'ярню з таким гаслом, яке було наспіх написане на шматках картону, і далі кривими буквами: «Веселий заклад у Грицька Федюка. Кава, канапки, гарячі страви й різні напої. Просимо українців і союзників.»

«Цей Грицько, видко, добрий політик», — подбав Дмитро й зайшов до зали. Вона була далеко не порожня як на військовий час. Сиділо всякого різношерстого люду. Двоє статечних сільських ґаздів у кожухах пили пиво і їли оселедці, в кутку біля них стояли їхні батоги, — отже, десь надворі мали бути фіри, на яких вони привезли до міста дрова, сіно чи деревне вугілля, випалене в Карпатах тяжкою працею з ризиком для життя. Було з півдесятка дівуль фаху відомого, було кілька поношених паничів, віку й заняття невизначених, без таких не обходиться жодна кнайпа Европи, за шинквасом троє румунських офіцерів-артилеристів пили коньяк та каву.

— Гаразд, пане хорунжий! — викинув угору правицю і підбіг до Левицького корчмар Грицько, якому більше би пасувало зватись вуйком Грицем, бо вже мав якийсь рік, до того був ще й погано поголений і мав «жалобу» на нігтях. Дмитро завважив, що Грицько добре розбирається у знаках розрізнення Українського війська і по двох срібних ромбах на пагонах упізнав у ньому хорунжого.

— Гаразд Гітлер і Степан Бандера! — гаркнув у відповідь Левицький.

— А полковник Мельник не гаразд, пане хорунжий? — задерикувато спитав корчмар Дмитра.

— Гаразд, чому не гаразд, — Дмитро мав добрий настрій і не хотів вимуштровувати знахабнілого Грицька. Румунські офіцери з цікавістю поглянули на нього.

— Гаразд, пане корчмарю, а ще гараздіше буде кава і порція коньяку, — трохи додаючи командних ноток до голосу, сказав Левицький і сів за вільний стіл. Грицько, трохи ображений таким непошанівком його буковинського патріотизму, поспішив виконати замовлення.

«Звідки у цього Грицька в несвіжій сорочці справжня арабіка і непідроблений мартель? — думав блудний хорунжий, — але гайль, тобто гаразд по-нашому. Гаразд, чому не гаразд», — думав заприсяжний член єдиної об'єднаної ОУН, адже справою об'єднання «старих» і «молодих» оунівців опікувався сам адмірал Канаріс, шеф найкращої в світі розвідки — абверу. Спочатку з його допомогою було виявлено в обох гілках організації всіх провокаторів і аґентів Кремля, згодом розпочались безперервні переговори, а вирішальним чинником процесу, в апогеї якого Степан Бандера і Андрій Мельник подали привселюдно один одному руки, при чому Бандера як лівак спочатку був простягнув ліву руку, але вчасно спохопився, стала заява райхсканцлера і фірера Німеччини Адольфа Гітлера, що, мовляв, лише за умов єдиної ОУН може бути Українська Держава. ОУН об'єдналась, Гітлер визнав уряд Ярослава Стецька, який відразу перебрався зі Львова до Києва і заборонив німцям пхатись до українських цивільних справ, Андрій Мельник очолив Центральну Раду — український парлямент, більшість у якому мала ОУН, були представники й інших дрібних партій: вільні хлібороби, націонал-демократи, але до часу хай… Десь під попелом на українському політичному ґрунті ще тліють жаринки розбрату, але небезпека повернення большевизму змусила всіх достойників хоча б про людське око зберігати монолітну єдність України, уряду, народу і ОУН, тому — гаразд! — гаразд, обізнаний у військових справах (що підозріло), корчмарю Грицьку; гаразд, союзнички — румунські артилеристи; гаразд, гарно вбрані й підмальовані курви за сусіднім столиком, гаразд… Дмитро відчув, що п'яніє, встав, розрахувався і вийшов.