Валерій Шевчук: На полі смиреному

— Хто ж замість мене у Варязьку келію піде?

— Брат Василь попросився, — сказало йому те сіре, розмите обличчя. — Хоче відпочити й сили набратися.

Тоді смішно й печально стало Федору, і він знову роздивився навколо. Соловей ляскотів, здавалось, удвоє голосніше, і вдвоє яскравіше засвітилися на горі кульбаби. Відтак і туман почав розпадатися. Десь за їхніми спинами сходило сонце, і саме воно розчинило так нагло туман. Федір різко повернувся, і з його відвиклих від яскравого світла очей покотилися сльози, схід горів блідим рожево-золотистим сяйвом, і стояло на овиді вогненне коло.

Широким і просторим тоді здався Федорові світ, і він подумав, що в нього можна увійти просто так, з цією свиткою під пахвою і з вільним серцем, змінивши тільки мантію та кукіль на одежу просту. Він подумав, що вже ніколи не зійде по своїй волі туди, вниз, хоч там і сокрито великий скарб. Є, подумалося йому, у світі щось більше за скарб: сонце ясне і світ широкий. Було це почуття мимолітне і вперше оселилося в його душі, пойнявши здивуванням і зачаруванням. Саме про цю хвилину розповість він пізніше мені, недостойному Семенові, коли відвідав я його якраз перед тим, як скоїлося з ним нещастя. Тоді ж, коли вийшов він у вільжистий травневий ранок, коли потекли з його очей сльози, бо глянув він на осяйне світило на виднокрузі, коли обличчя Полікарпове здалося ледве прозначене від того світла, коли лящаь над головою соловей, а залитий світлом горб запалився десятками жовтих вогнів-кульбаб, пізнав він по-справжньому, як очищається його душа.

— Що таке зі мною скоїлося? — спитав здивовано у мене.

— Це небо входило тобі у серце, — відповів на те я, і він глянув на мене недовірливо: чи можливо це і чи немає в моїм мимовільнім піднесенні фальшу.

Йому принесли у келію жорно, і став він так само молоти зерно, даючи водночас волю думкам своїм, тоді, як дорадник його розкопував у Варязькій келії стіни. Так і жили вони в одному часі, і думки все-таки до одного у них були прив'язані: Федір із тривогою думав, чи знайде Василь скарб, оту скриню, повну золота, срібла і коштовного посуду, а Василь тим часом рив стіни. Не хотів Федір сам того скарбу, але не бажав, щоб і Василеві дістався, через що і цікавість його не покидала.

Його поривало піти в печери, і от одної ночі, коли всі поснули, не витримав він спокуси й тихенько вислизнув із келії. Високе літнє небо побачив, густо засипане зорями, і світив тоді напрочуд яскравий князенко — в його примарному світлі заснула втихомирена земля, вкрита густою іскристою росою. Хоч ішов Федір крадьки, кроки лунко звучали в нічній тиші, і здавалося йому, що вони й справді під цим небом нікчемні, ці пристрасті. «Але є земля, — подумав услід за тим він, — є міцна наша прив'язаність до неї — пристрасті всі від неї течуть». Він не знав іще, навіщо йде до колись своєї келії: чи підглянути за Василевою працею, чи заспокоїти себе до решти. Спинився, залитий прохолодним місячним світлом, яке так синьо запалило увесь світ навколо, — стояв серед того тремкого світла.

І все— таки зійшов він у печеру і, не палячи світла та роззувшись, почав пробиратися вздовж стіни. Знайомий дух землі і горілого воску плив на нього звідусіль, в деяких келіях, як і в підземній Церкві, через яку перейшов, блимотіли кволі вогники каганців. Він спинився біля Варязької келії і наставив око у віконечко.

Побачив напівголого ченця, всохла рука його безживно метелялася, а друга, здорова, невтомно орудувала мотикою: розбивав Василь стіну. Шматки глини відвалювалися й падали, вся келія була засипана глиною й землею, і мимохіть засміявся за віконечком Федір, бо копав Василь не так з розмислу, як із відчаю. Різко здригнувся від його сміху Василь і, побачивши око, яке світилося з віконця, не на жарт перелякався.

— Даремне трудиш себе, — сказав тоді Федір. — Не знайдеш ти скарбу. Оті монети й посудина — то увесь скарб.

— Брешеш, — сказав спокійно Василь, втираючи піт. — Сам мені сказав, що це не все, і я таки знайду його. Розіб'юся, пропаду, а знайду.

— Знайдеш, то хай буде твій, — сказав Федір, і йому знову стало сумно: дух келії до нього дійшов, де провів він не один рік і де таку тяжку печаль відбув.

— А тобі, лайдаку, не дам ні монети, — засвітив з сутіні майже червоним поглядом Василь і раптом гукнув пронизливо: — Чуєш, ти: ні монети!

Він аж головою замотав, цей напівголий безумець зі всохлою рукою, яку тулив до грудей, стояв у келії, підперезавши мантію біля пояса, голе його тіло було брудне, борода сколошкана, а стрижена голова аж сіра від сивини і від набитої у волосся глини. Світив скажено очима, рот його був розтулений і стирчало в ньому кілька жовтих зубів. Пригнувся, наче хотів стрибнути на Федора, власне, на те око, що дивилося на нього, за спиною була поколупана мотикою стіна, а в ногах насипана безладно земля; здавалося, цей чоловік тільки-но випірнув звідти, із тих земляних хвиль і зі споду. Дивний жаль пойняв Федора до цього пропащого; себе він раптом побачив через надвірне віконечко, себе, нікчемного й запаленого, битого пристрастю й брудного. Себе із всохлою рукою, якою гріб колись гроші, себе із цими жовтими пеньками замість зубів і з цим сивим, глиняним волоссям. І подумав про дивні жарти долі: адже цей чоловік колись палкими словами переконував його, що багатство душу руйнує і тільки в непорочній бідності є справдешня чистота. Послухався його тоді, бо тяжкою печаллю був битий і хотів такої непорочності: попри все. для нього ті зимові, завалені снігом вечори, коли сиділи вони із тим іншим Василем і дивилися на блимкотливий вогонь у печі, були незабутні. Подумав, що ті слова, які вирвалися йому несамохіть із вуст, коли віддавав скарб у руки цього безумця, були виявом його сокровенних, не вдягнених у слова думок, — раптом страшно стало дивитися на Василя. Не друга й не ворога він у ньому побачив, а тільки малу, нещасну людину. І наче у відповідь на цю його думку той чоловік у келії, той брудний і запалений, той лютий і запеклий, почав меншати й меншати на очах і пропадав у розбурханих земляних хвилях, що бурунили нерушно в його ногах. Здавалося, якась сила схопила його з-перед Федорових очей і почала несхитно віддаляти, і вже бачив він його незмірно далекого від себе в незмірно глибокій глиняній ямі, тьмяно освітленій малим вогником скіпки. Щось він там ще говорив, той чоловічок у лікоть завбільшки, махав до нього здоровою рукою, тиснучи ту хвору до грудей, але вже не були цікаві Федорові ті слова, не були вони страшні — зовсім не тямив їхнього змісту.