Володимир Обручев - Земля Санникова

Обговоривши цей план, дійшли висновку, що він цілком доцільний: день був ще досить довгий — понад дванадцять годин; міняючись на веслах, можна було перепливти сімдесят миль через море до мису Високого на острові Новий Сибір, найближчім до Беннетта, за день, у крайньому разі — за два, переночувавши на одному з льодових полів, які плавали посеред моря. Звичайно, шторм, що налетів раптово, міг потопити байдару, але те ж саме загрожувало б і пізніше, під час переправи через ледь замерзле море, з тією різницею, що тоді, у жовтні, день тривав тільки години дві-три, а вітри, що ламають лід, бувають набагато частіше.

Отже, було вирішено, що якщо надвечір барометр не впаде, убити зайвих собак, нагодувати решту досхочу, а на світанку вирушити, залишивши все зайве майно в хатинці. Із цією метою вантаж було ретельно переглянуто.

До вечора барометр піднявся ще трохи, і кількох собак, які служили вірою й правдою, із тяжким серцем довелося принести в жертву. Кріт, Білуха й Пеструха, звичайно, залишилися серед живих. Удосвіта мандрівники залишили гостинну хатинку, протягли байдару льодом кілометрів зо два до відкритого моря й на сході сонця відпливли, тримаючи курс просто на південь. Оскільки байдару було добре таки навантажено, то плавання йшло не так швидко, як сподівалися, і до заходу сонця пропливли трохи більше половини. На середині моря почали частіше траплятися плаваючі крижини, і продовжувати путь уночі було ризиковано. Довелося причалити до льодового поля, на якому й розташувалися ночувати. Під час заходу Високий мис було вже добре видно на горизонті.

На світанку піднялися й продовжили плавання. Коли розвиднілося, Нікіфоров і Горохов, вдивляючись у далечінь, одночасно вигукнули:

— От так штука — за ніч пас здорово віднесло вбік!

— Куди ж? Куди? Землі не видно? — спитав Ордин.

— Землю видно, але не ту, що була вчора.

— Куди ж нас могло віднести?

— Або на схід, тоді ми бачимо східну частину Нового Сибіру, або на захід, тоді перед нами Фадеївський або навіть Котельний острів, — сказав Горюнов.

— Далечінь неясна, — заявив Горохов, — не можна ще розібрати, яка земля.

— Байдуже, яка б не була, пливімо до неї; барометр за ніч почав падати, треба поквапитися! — зауважив Ордин.

Коли сонце піднялося вище й розсіявся легкий туман над морем, Горюнов узяв бінокль, подивився на землю й спитав:

— Ану-бо, Микито — зіркі очі! Яка земля перед нами?

Горохов роздивився, прикривши очі від сонця, і сказав:

— Котельний острів!

— Правильно! І льодина за ніч звільнила нас від плавання по дуже поганих місцях уздовж островів. Тепер ми причалимо просто до нашого складу.

Справді, опівдні вже не лишалося сумнівів, що видніється острів Котельний, — усі пізнали його обриси, зник тільки майже весь сніг, який вкривав його навесні.

Надвечір причалили до льодового поясу, який оточував острів, і довелося пригадати весняні дні, аж п'ять кілометрів перетягаючи нарти крізь тороси. У сутінках дісталися до куховарні біля підніжжя північного мису.

У складі не все було ціле — очевидно, влітку промисловці, які полювали на островах, скористалися провізією, особливо юколою. Але для невеликої кількості вцілілих собак корму виявилося досить.

Наступного дня погода була ще яснішою, але барометр сильно падав і погода мала різко змінитися. Не слід було випробувати надто часто долю й вирішили вичікувати. Справді, ввечері почалася буря, а вранці посипав сніг, вдарив мороз й одразу почалася зима. Хуртовина з короткими перервами тривала до кінця вересня, але корму для собак, провізії для людей і палива було досить, і мандрівники відсиджувалися й відсипалися в куховарні. Дорога додому була ще далека, але головну перешкоду — відкрите море — було вже пройдено.

В один із випадкових ясних днів усі піднялися на височину над мисом й дивилися на вершини Землі Санникова, які ледь виднілися на горизонті. Що коїлося там? Чи скінчилося виверження? Чи пішла знову вода з улоговини? Або все живе загинуло, і за кілька років зникне у воді й снігах і ліс — останній доказ буйного життя серед льодів півночі. Усі дивилися із сумом на цю далеку землю, де кожний із них залишив щось дороге, особливо Аннуїр. Вона страждала від незвичних для неї сильних холодів, хоча й носила теплий одяг Костикова, який виявився їй до міри. Вона часто сумувала за покинутою батьківщиною, звичними умовами життя й за загиблими одноплемінниками. Вона не раз питала інших: