Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

— Покурити! Ви б поснідали краще, — сказав Соколовський. — Пора вже.

Хоч як квапився Тюоін, але йому довелося скоритись. Ми нашвидку поснідали і тільки після цього вийшли з ракети. Соколовський хитав головою. Колесо було зовсім зіпсоване. Довелося ставити нове.

— Ну, ви робіть, що треба, а я побіжу, — сказав Тюрін.

І він побіг. Чи можна було сподіватись цього від такого «киселя»? От що значить наукова цікавість. Соколовський здивовано кивнув головою. Професор Тюрін застрибав велетенськими стрибками. Він переплигував через розколини в два метри завширшки і тільки більші розколини обминав. Половина його костюма, обернена до Сонця, яскраво блищала, а друга половина майже зникала в тіні. Здавалося, що по місячній поверхні мчить якась потвора, стрибаючи на правій нозі і вимахуючи правою рукою. Ліва рука і нога його тільки виблискували вузькою смужкою «молодиком» з освітленої частини, часом зовсім зникаючи. Постать Тюріна хутко зменшувалась в розмірах.

Ми лагодили колесо кілька хвилин. Коли все було готово, Соколовський запропонував мені піднятися на верхню відкриту площадку ракети, де стояв другий апарат керування. Сидіти на ракеті було цікавіше, ніж всередині. Я міг оглядати всі околиці. Праворуч вся поверхня Місяця вже була заллята яскравим сонячним промінням. Чорні тіні гір вкривали смугами освітлену Сонцем долину. На лівому від нас боці горіли тільки вершини, а основи гір поринали в місячному присмерку. Ця частина Місяця здається з Землі попелястого кольору. Гірські пасма були тут положистіші. Ми їхали понад самим краєм «молодика», себто лінією «термінатора», як казав Тюрін, — границею світла і тіні. Я подивився на західний горизонт. Надзвичайно ефектні були вершини найвищих гір, що ніби звисали над поверхнею. Соколовський легенько штовхнув мене рукою в бік і кивнув головою вперед. Я глянув. Перед нами була величезна розколина. Ми вже не раз перестрибували через розколини з розгону. Якщо розколина була занадто широка, — перелітали через неї. Мабуть, Соколовський попереджав мене перед стрибком, щоб я не впав. Я подивився на нього. Геолог притулив свій скафандр до мого і сказав:

— Дивіться, наш професор…

Тут я помітив Тюріна, який щойно вийшов з тіньової смуги. Він біг понад розколиною, вимахуючи руками. Перестрибнути через неї він не міг. А розколина простягалася вбік дуже далеко.

— Боїться, що ми випередимо його і першими станемо в центрі цирку, — продовжував геолог. — Доведеться спинитись.

Тюрін уже біг до нас. Ракета стала. Тюрін з розгону одним стрибком вискочив на верхню площадку. Він дедалі більше дивував мене. Місяць остаточно відмолодив його.

А втім, я трохи перебільшував. Коли Тюрін сів біля мене, я побачив, як він втомився. Він майже впав на мене. Його одежа високо підіймалась на грудях.

Перед розколиною Соколовський «натиснув на педалі». Розітнувся досить сильний вибух. Ракета рвонула вперед і вгору. В ту ж мить перед моїми очима мелькнули ноги Тюріна. Утома позначилась, — він не встиг міцно вхопитися за поруччя, і його скинуло. Наша необережність! Я повернув голову і побачив, як тіло Тюріна описало дугу і почало падати. Хоч падав він поволі, але із значної висоти. У мене завмерло серце. Убився професор!.. А наша ракета летіла вже над широкою розколиною. Соколовський круто повернув апарат, — через що я сам мало не впав, — і полетів назад. Тюрін лежав нерухомо. Ми наблизились до нього, спустились на поверхню і поспішили на допомогу. Соколовський, як людина досвідчена, насамперед оглянув одежу, — чи не має на ній розривів. Найменша дірка змогла б бути смертельною: світовий холод миттю заповнив би одежу і обернув тіло професора на кусок льоду. На щастя, одежа була ціла, тільки вимазана чорним пилом та трохи подряпана. Тюрін підняв руку, поворухнув ногою… Живий! Раптом він звівся на ноги і сам пішов до ракети. Я був вражений. Тільки на Місяці можна падати так щасливо. Тюрін вибрався на своє місце і мовчки показав рукою вперед. Сівши з ним поряд, я заглянув крізь скло його скафандра. Професор посміхався. Все гаразд!

Через кілька хвилин ми були на місці. Професор підняв руку і урочисто спустився вниз. Він виконував обряд. Він священнодіяв. Ця картина назавжди врізалась мені в пам’ять. Чорне небо, всіяне зорями. Синясте сонце. З одного боку сліпучо-яскраві гори, з другого — палаючі верхів’я гір, що ніби висять в порожнечі. Широка долина цирку, майже до половини вкрита тінню, з зубчастими краями. На вкритому попелом та пилом кам’янистому ґрунті долини, гублячись в далині, простягаються сліди коліс нашої машини. Ці сліди на місячній поверхні справляли особливо велике враження. Біля самого краю тіні — чоловік, схожий на водолаза. Він розмірено ступає в напрямі до того місця, де має бути центр цирку, залишаючи за собою сліди ніг, — людських ніг! Спиняється. Дивиться на кратери, на нас, на небо. Збирає каміння і складає в невеличку піраміду. Тоді нахиляється і креслить пальцем на попелі, ніби епітафію: