Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

«Очевидно, цей дід не такий уже й страшний», — подумав я.

— Летіть прямо по коридору, до кулі. В кулі є канат. Канат приведе вас до професора Тюріна, — в цей час закричала мавпа. — Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я говорю? Ха-ха! Воно не долетіло до мене і тепер борсається в повітрі посеред кімнати. У нього неодмінно мусять відрости крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.

Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відкрив дверцята і зайшов у «кулю». До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси йшов досить товстий канат, зникаючи десь в отворі, що поділяв кулю на дві половини. Я вхопився за канат і почав перебирати його руками, посуваючись уперед, — вниз або вгору — не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.

Я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. Від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнурки, прикріплені до стін. Це надавало їй вигляду павука в центрі свого павутиння. Павутиння розходилось променями. «Павук» був досить великий на зріст.

— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.

— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…

— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Еге. Летимо! Чудово! — все це він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху. — Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.

Я постарався підібратися до «павука» ближче, щоб краще на нього роздивитись, але зробив це якомога обережніше, щоб не зачепити за одну з його павутин. Я чомусь думав зустріти лисого старика з білою бородою, патріарха. І перше, що помітив — величезну кучму сніжно-білого, густого волосся. Борода і вуси поголені. Ніс, як кажуть, римський. Обличчя біле, навіть бліде. Астрономи зрідні совам: віддають перевагу темряві перед сонячним світлом. Тюрін трішки повернув голову. Я побачив жваве чорне око з червонястими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.

— Не кашляйте в мій бік, безладу наробите! — суворо сказав він.

«Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна. І чому?»

Придивившись ближче, я зрозумів. Тюрін «розклав у повітрі» книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря — і всі ці речі розлетяться. Доведеться кликати Джона ловити їх, бо самому професорові, мабуть, не легко розплутати своє павутиння. Цим павутинням він, очевидно, підтримував своє тіло в нерухомому стані біля об’єктива телескопа.

— Дуже велика труба у вашого телескопа? — сказав я, щоб почати розмову.

Тюрін розсміявся задоволеним сміхом.

— Еге, земним астрономам про такий телескоп не доводиться й мріяти. Тільки ж труби ніякої немає. Хіба, підлітаючи, цього не помітили?.. Пробачте, щоб не забути, я мушу продиктувати кілька слів.

Він почав раптом говорити фрази, пересипані астрономічними й математичними термінами. Потім обережно простягнув руку вбік і повернув важілець на чорному ящику, теж прив’язаному шнурами. Тюрін виробив практикою ці надзвичайно повільні, плавкі й обережні рухи. Якби ці рухи показати на екрані, глядачі були б певні, що механік надто повільно завертів ручкою апарата.

— Домашній секретар, — пояснив він. — Захований у коробочці, працює бездоганно і їсти не просить. Автоматичний запис на плівці, як ви, певно, вже догадались. Диктувати швидше, ніж писати самому. Спостерігаю, і тут же диктую. Машини допомагають мені робити і математичні обчислення. Про всякий випадок, маю олівець і папір. Не дишіть тільки в мій бік. Еге, так, телескоп, телескоп, кажу я. Такого на Землі не збудувати. Там земна вага ставить межу величині. У мене дзеркальний телескоп-рефлектор. І не один. Дзеркала мають в діаметрі сотні метрів. Є й рефлектори. Гігантські розміри. Тут і виготовлені з небесних матеріалів. Скло — з кристалічних метеорів, я тут справжній промисел метеорів, болідів організував. Еге, про що ж я казав? Хіба на Землі можна займатися астрономією? Вони там кроти проти мене. Я тут за два роки на ціле століття випередив їх. Ось почекайте, скоро видрукують мої праці. Візьміть планету Плутон. Що вони там, на Землі про неї знають? Час обертання навколо Сонця в добах знають? Ні. Середню відстань від Сонця? Ні. Нахил екліптики? Ні. Масу? Щільність? Силу ваги на екваторі? Час обертання на осі? Ні, ні і ні! Відкрили, називається, планету… — і він засміявся тоненьким сміхом. — А білих карликів, подвійні зорі? А будову галактичної системи? А загальну будову всесвіту? Та що й казати. Навіть атмосферу планет сонячної системи до пуття не знають. І досі сперечаються. Я не хвалюся, але у мене відкрить на двадцять Галілеїв стане. А не хвалюсь я тому, що в даному разі не людина прикрашає місце, а місце людину. Всякий астроном на моєму місці зробив би те саме. Та й не один я працюю тут. У мене цілий штат астрономів… І коли хто був геніальний, то це той, хто придумав, як збудувати надземну обсерваторію, що незмірно розширила наші уявлення про всесвіт. Еге, Кец. Йому ми завдячуємо.