Дуглас Адамс - Життя, Всесвіт і все суще

— Гадаю, що наразі ми вже нічого не можемо зробити? — знервовано запитав Артур.

— Ні,— зітхнув Слартібартфаст.

Вираз розчарування, що з'явився на обличчі Артура, був такий вимучений, що він дозволив йому перетворитися у вираз полегшення: все одно на нього падала тінь.

— Шкода, — додав він.

— У нас немає зброї,— мовив Слартібартфаст, — така дурість.

— От холера, — тихо проронив Артур. Форд стояв мовчки.

Трилліан мовчала теж, але якось особливо задумливо. Її погляд був спрямований у глуху космічну пітьму, що оточувала астероїд.

А він, астероїд, кружляв навколо Хмари Пилу, що огортала кокон із часотягучки, в який була загорнута планета, населена посполитими кріккітянами, Повелителями Кріккіту та їхніми роботами-вбивцями.

Жменька безпорадних спостерігачів ніяк не могла знати: помітили їх кріккітянські роботи чи ні. Залишалося лише припускати, що помітили, однак у таких обставинах їм боятися немає чого, що цілком відповідало дійсності. Роботи мали виконати історичну місію і на жалюгідну жменьку глядачів можна презирливо не звертати уваги.

— Почуваєшся збіса безсилим, хіба ні? — озвався Артур, та інші пропустили його слова повз вуха.

В осередку кола, висвіченого вогнями, до якого наближалися роботи, з'явилася квадратна прогалина. Контури квадрата ставали щораз чіткішими і чіткішими, і невдовзі стало ясно, що то повільно підіймається брила розміром десь біля шести квадратних футів.

Одночасно наші мандрівники стали свідомі ще іншого руху, що відчувається лиш підсвідомо, і хвилю чи дві було неясно, що ж то рухається.

Невдовзі все прояснилося.

Рухався астероїд. Він повільно рухався до Хмари Пилу, і складалося враження, що з глибини тієї Хмари якийсь небесний рибалка змотує волосінь вудки і тягне цю здобич до себе.

Їм випало наяву проробити ту саму подорож крізь Хмару, яку вони пережили в залі інформаційних ілюзій. Вони завмерли в мовчанні. Трилліан хмурилася.

Здавалося, минула вічність. Здавалося, що з безнастанною повільністю чільний кінець астероїда занурюється у ватяну імлу зовнішнього периметра Хмари.

А невдовзі і їх самих проковтнув ріденький пульсуючий морок. Вони поринали в нього все глибше і глибше, і лише краєм ока підмічали якісь неясні обриси та напівприховані темрявою завитки.

Пилюка затьмарювала смуги яскравого світла. А в смугах яскравого світла пилинки перетворювалися в рій сліпучих іскор.

Трилліан і на це видовище дивилася крізь призму своїх похмурих роздумів.

Нарешті вони пройшли скрізь хмари пилюки. Вони не були певні, чи це тривало хвилину, чи півгодини, та вони пройшли крізь неї і перед ними відкрилася нова порожнеча, ніби космос зіжмакали і відсунули кудись набік.

Тепер усе навколо зарухалося.

Із брили, що піднялася вже майже на три фути з-під землі, ніби вибухнув сліпучий промінь світла і з цього сяєва виник плексигласовий кубик, де калейдоскопічно переливалися блискітки.

Кубик був прорізаний глибокими жолобами: трьома подовжніми і двома поперечними, певно призначеними для Троїстого Ключа.

Роботи підступили до замка, вставили в жолоби ключ і відступили. Кубик сам собою повернувся, і простір став мінятися.

Коли космос став розтискатися, глядачам від болю аж очі полізли на лоба. Вони витріщилися на сліпуче сонце, яке, мов поплавок, виринуло там, де буквально мить тому назад не було навіть порожнечі. Промайнула секунда, може, дві, перш ніж вони достатньо усвідомили, що трапилося, і машинально затулили свої перелякані та засліплені очі руками. Та за цей час вони встигли помітити якусь манюсіньку крапочку, що проповзала по зіниці ока того сонця.

Відсахнувшись, вони почули несподіваний пронизливий клич роботів.

— Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт!

Від того крику у мандрівників захолола кров. То був металевий, то був холодний, то був механічно-зловісний клич.

Був у ньому і тріумф.

Вони були так ошелешені цими двома чуттєвими шоками, що мало не проґавили другу історичну подію.

Зафод Біблброкс, єдиний гуманоїд в історії, що вцілів після того, як був упритул розстріляний кріккітянськими роботами, вискочив з кріккітянського крейсера, розмахуючи автоматом.

— Все гаразд, — горлав він, — на даний момент ситуація під цілковитим контролем.

Одинокий робот, що вартував біля люка крейсера, мовчки розмахнувся бойовим кийком і поєднав його з потилицею лівої голови Зафода.

— Хто це мене, метеорит тобі в сопло? — сказала його ліва голова і, мов напхана соломою, звісилася на груди.