— Ччм…? — вирвалося з горла.
— Ал…ме…ух, — додав він до сказаного.
— А…т-т-т…чму…хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів'я. Це були наслідки того, що з незапам'ятних часів він не мав змоги перекинутися ні з ким навіть словом.
Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій, веретеноподібній руці.
— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.
— Артур Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.
— Е…є…так…є…є,— підтвердив Артур.
— Ти — мерзотник, — повторив позаземець, — нікчемний жополиз.
— Е…
Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і почимчикувала в напрямку свого корабля.
— Е… — у відчаї випалив Артур. — Е…
— Цим ти мене не переймеш, — різко кинув позаземець. Він покривуляв по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся і став глухо та пульсуюче густи.
— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.
— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там! Зачекайте хвилинку!
Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.
— Що? — зарепетував він. — Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися сюди і повтори.
Він підстрибував і танцював, аж доки йому задрижали і не підломилися коліна, і кричав до тих пір, доки надірвав голос. На все те ніхто не озвався. Нікому було його почути, нікому було до нього озватися словом.
Позаземний корабель уже гримів десь у верхніх шарах атмосфери, прокладаючи собі шлях до страхітливої пустоти, яка розділяє ті порівняно нечисленні матеріальні вкраплення, з яких і складається Всесвіт.
Пасажир корабля, позаземець з дорогим кольором обличчя, відкинувся в єдиному фотелі рубки. Його звали Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний. То був чоловік з чіткою метою в житті. Як він перший відзначив, мета була не такою вже й шляхетною, та все ж то була така-сяка мета і вона принаймні не давала йому скніти вдома.
Це правда, що Ой-Чувал Лай-Лантух Без-Гузирний належав — ні, він і зараз належить — до дуже вузького кола невмирущих жителів Всесвіту.
Більшість з тих, що народжуються безсмертними, інстинктивно знають, як таким безсмертям розпорядитися, та Ой-Чувал — не з їхньої когорти. І, звичайно ж, він став лютою ненавистю ненавидіти те поріддя умиротворених байстрюків.
Безсмертя звалилося на нього як сніг на голову, як наслідок нещасного випадку з безглуздим прискорювачем часток, а ще — рідкого сніданку та пари аптечних гумових напальків. Про подробиці того випадку тут не йдеться, бо ще нікому й ніколи не вдалося здублювати точних обставин, за яких те сталося, і чимало людей, які намагалися їх відтворити, врешті попадали або в дурне становище, або в домовину, або і в те і в друге разом.
Зі скорботним і стомленим виразом обличчя Ой-Чувал опустив повіки, замовив стереосистемі корабля яку-небудь легеньку джазову музику, а сам став розмірковувати про те, скільки ж він міг би зробити, якби не недільні вечірки, скільки ж він ще міг би зробити!
Спочатку безсмертя видалося йому суцільним святом. Він ходив по лезу ножа, ішов на шалені ризики, загрібав високий зиск з довгострокових інвестицій і взагалі давав усім жару.
Та з часом стали пробиватися мухомори цих клятих недільних вечірок, коли приблизно о 14.55 в усі закамарки душі й тіла починала заповзати апатія, коли знаєш, що протягом цього дня ти вже прийняв усі ванни, які можуть принести моральну та фізичну користь, і хоч як зосереджено ти будеш удивлятися в якийсь абзац газети, насправді ти ніколи не прочитаєш і рядка і не скористаєшся з новітнього революційного методу стрижки кущів, про який у цьому абзаці розповідається, і в міру того як ти вдивляєшся в циферблат годинника, стрілки безжально наближаються до четвертої години і ти вступаєш у темну печеру довгого чаювання твоєї душі.
Тож життя для Ой-Чувала стало здаватися гіркою редькою. Вдоволені посмішки, з якими він з'являвся на похорони своїх смертних знайомих, стали вимушеними. В ньому зріла зневага до Всесвіту взагалі і до кожної сущої в ньому істоти зокрема.
Читать дальше