Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

— На наших кораблях були пілоти, правда?

— Так.

— А я, даючи накази пілотам іти в бій, посилав їх на смерть і навіть не знав цього.

— Вони це знали, Ендере, і вони пішли б у будь-якому випадку. Вони знали, на що йшли.

— Ви ніколи не питали мене! Ви ніколи не казали мені правди ні про що!

— Ти мав бути зброєю, Ендере. Такою ж, як пістолет чи Доктор Могила, адже вони відмінно функціонують, не знаючи, на що спрямовані. Ми спрямовували тебе. І несемо відповідальність повністю лишень ми. Якщо щось було не так — це ми зробили, не ти.

— Розкажете пізніше, — буркнув Ендер із закритими очима.

Мазер Ракхем струснув його.

— Не засинай, Ендере, — мовив благально. — Це дуже важливо.

— Ви покінчили зі мною, — відгризнувся Ендер. — Тепер дайте мені спокій.

— Ось чому ми тут. — Мазер продовжував: — Ми намагаємося донести тобі. Це тебе не зовсім стосується, але це вже не входить ні в які ворота: вони втратили здоровий глузд — збираються почати війну. Американці стверджують, що збираються нападати на країни Східного блоку, і на Гегемонію теж. Війна з жучарами не вщухла за двадцять чотири години, і їхній знищений світ знову готовий вступити у війну, так само, як і раніше. І ти турбуєш усіх. Усі вони — і американці й Гегемонія, — хочуть мати тебе як найграндіознішого полководця в історії, хочуть, аби ти вів їхні війська. Усі, крім країн Східного блоку, які воліють, щоби ти був мертвим.

— Прекрасно, — відреагував Ендер.

— Ми мусимо забрати тебе звідси. На Еросі повно російських десантників, і Полемарх теж російський. Кровопролиття може вибухнути будь-якої хвилини.

Ендер знову повернувся до них спиною. Цього разу вони не заперечували. Хоча він не спав, а слухав їх.

— Саме цього я й боявся, Ракхем. Ти занадто тиснув на нього. Деякі з цих менших форпостів могли б поки що почекати. Треба було дати йому кілька днів, щоби відпочити.

— Чого ти добиваєшся, Графф? Намагаєшся показати, як мені краще було чинити? Ти ж не знаєш, що би сталося, якби я не тиснув. Ніхто не знає. Я чинив так, як уважав за потрібне, і це спрацювало. Ось що головне — спрацювало. Запам’ятай цей спосіб захисту, Графф, тобі це теж знадобиться.

— Вибач.

— Я бачу, як це вплинуло на нього. Полковник Лікі каже, що він назавжди залишиться психічно надломленим, але я в це не вірю. Ендер занадто сильний. Перемога багато для нього означала, а він її здобув.

— Не розповідай мені про силу, адже дитині лише одинадцять. Дай йому відпочити, Ракхем. Ще нічого не трапилося. Ми можемо зоставити охоронця за дверима.

— Краще поставити охоронця біля інших дверей. Хай думають, що Ендер там.

— Можна й так.

Вони пішли. Ендер знову заснув.

Час минав, не зачіпаючи Ендера, за винятком незначних ударів. Одного разу він прокинувся на декілька хвилин, відчувши глухий затяжний біль у руці, бо щось тиснуло на неї. Ендер підвівся й торкнув руку — з вени стирчала голка. Він спробував витягти її, але вона була приклеєна, і не вистачало сил її відірвати. Іншого разу він прокинувся в темряві й чув, як хтось поруч із ним бурмотів і лаявся. У вухах гучно дзвеніло, і це розбудило його, але шуму він не пам’ятав.

— Увімкніть світло, — мовив хтось.

А іншого разу йому здалося, ніби поруч хтось тихо плакав.

Скільки він спав? Може, день, може, тиждень, може, з місяць. Здавалося, все життя — це сон. Йому знову й знову снилися трунок Велета, вовченята. Знову й знову він переживав уві сні страшні смерті, постійні вбивства… А у лісі чув шепіт: «Ти мусиш убити дітей, аби дістатися Краю Світу». Ендер намагався відповісти: «Я ніколи не хотів нікого вбивати. Ніхто не спитав мене, чи хотів я когось убивати». Але ліс глузував із нього. І коли він стрибав із кручі за Краєм Світу, іноді його підхоплювали не хмари, а винищувач, який ніс його у вигідну позицію поблизу рідної планети жучар, щоби він міг знову й знову бачити виверження вогню, який ніс смерть, — реакцію, яку запускав Доктор Могила, знищуючи планету. Винищувач все наближувався й наближувався, і Ендер чітко бачив, як вибухають жучари, перетворюючись перед його очима спочатку на світло, а потім на купу бруду. Ось королева в оточенні дітей. Тільки королевою була чомусь його мама, а дітьми — Валентина й усі діти, яких він знав із Бійцівської школи. Один із них мав обличчя Бонзо. Він лежав на землі, а з його носа й очей текла кров. Бонзо повторював: «У тебе немає честі». І завжди під кінець сну з’являлося дзеркало, або калюжа води, або металева поверхня корабля — щось таке, що могло відбивати обличчя.