Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

Мазер вийшов.

Ендер запитав у мікрофон:

— Ви тут?

— Усі, — відгукнувся Бобик. — Трохи запізно для ранкової практики, правда?

Отже, їм нічого не сказали. Ендеру кортіло повідомити, наскільки важливим для нього буде цей бій, але вирішив, що це жодним чином не допоможе їм краще сконцентруватися.

— Вибачте, — відповів він. — Я проспав.

Вони розсміялися. Не повірили.

Ендер повів їх через деякі складні маневри, щоби розігріти перед майбутнім боєм. Потрібно було більше часу, ніж зазвичай, аби відновити ясність думки й зосередитися на команді. Ось і настав момент, коли Ендер почав швидко реагувати і ясно думати. Або, принаймні, здалося, що думає ясно.

Кораблі зникли, екран тренажеру потемнів. Ендер чекав, коли з’явиться гра. «Що буде, якщо я витримаю сьогоднішній іспит? Інша школа? Ще рік чи два виснажливої підготовки, ще рік ізоляції, ще рік, коли мною управлятимуть інші і я, як маріонетка, не матиму можливості вільно жити?» Він спробував пригадати, скільки йому років. Одинадцять. Скільки років тому йому виповнилося одинадцять? Скільки днів? Це мало відбутися тут, у Командній школі, але свій останній день народження він пригадати не міг. Може, він навіть не помітив цієї дати, проґавив. Як і решта, крім хіба що Валентини.

І поки чекав на початок гри, він волів програти її, і програти повністю, щоби нарешті його відсторонили від навчання. І відправили додому, як Бонзо. «Бонзо був призначений у Картахену. А мені потрібен наказ на відправку в Грінсборо. Виграю — і це продовжуватиметься. Програю — зможу повернутися додому».

«Ні, це не так, — міркував він далі. — Я їм потрібен, і навіть якщо програю, однак не відпустять додому».

Але він не вірив у це до кінця. Суто логічно усвідомлював, що це правда, але в глибині душі мав сумніви щодо своєї необхідності тут. «Цей поспіх Мазера — просто ще один трюк. Ще один спосіб змусити мене робити те, що вони хочуть від мене. Ще один спосіб відкласти мій відпочинок. А так хочеться нічого не робити… довго-довго…»

Ось з’явилося угрупування ворога, й Ендер відчув не лише втому, а й розпач.

Сили противника перевершували його власні у тисячу разів, екран тренажера позеленів від такого нашестя. Вони були згруповані в десятки різних утворень, рухалися хаотично полем тренажера, змінюючи позиції, і носилися туди-сюди, нібито без жодної мети. І крізь ці скупчення ворожих кораблів ніяк не вдавалося знайти прогалину, щоби прорватися й атакувати: тільки-но звільнений шлях умить закривався, виникали інші угрупування, і там, де з’являлася змога проникнути, шлях знову ставав недоступним. Планета — в дальньому нижньому кутку екрана, і, судячи з усього, за нею, у невидимому просторі, знаходилася така ж величезна кількість кораблів супротивника, як і тих, що Ендер міг бачити.

Його ж власний флот складався з двадцяти зорельотів, кожен з яких мав лише чотири винищувачі. Він знав, що ці чотири винищувачі були старомодними, повільними, і спектр дії їхніх Докторів був удвічі меншим, ніж у нових. Вісімдесят винищувачів проти, щонайменше, п’яти, а може, і десяти тисяч кораблів ворога.

Ендер чув у навушниках важке дихання своїх командирів, тихі прокляття спостерігачів, що стояли за його спиною. Було приємно почути, як один із дорослих зауважив, що це несправедливий іспит. Але яка різниця? Справедливість не була умовою гри — це ясно. Однак не існувало жодної можливості, щоби дати йому навіть віддалений шанс на успіх. «Я вже пройшов через усе це, а мені не дають скласти іспит, хочуть ще залишити тут».

Він згадав розлючену компанію друзів Бонзо, які, погрожуючи, насідали на нього. Тоді він зміг присоромити Бонзо й примусити його битися один на один. Навряд чи це спрацює тут. І він не зможе здивувати супротивника своїм умінням, як він дивував старших хлопців у бійцівській кімнаті. Мазер знав, на що здатен Ендер і внутрішньо, і в діях.

За спиною почали кашляти й нервово рухатися спостерігачі. Вони вже розуміють, що Ендер не знає, що робити.

«Мені байдуже, — думав Ендер. — Ви можете виграти. Якщо не даєте мені навіть шансу, навіщо мені грати?»

Схоже на його останню гру у Бійцівській школі, де проти нього були дві армії. І щойно він згадав цю гру, Бобик, мабуть, теж згадав її, бо у навушниках пролунав його голос:

— Згадай, ворота ворога внизу.

Моло, Хот-Суп, Влад, Самоскид і Божевільний Том — усі засміялися. Вони згадали теж.

Розсміявся й Ендер. Це було кумедно. Дорослі сприймали все це так серйозно, а діти грали й грали, вважаючи це теж серйозною справою, аж поки раптом дорослі зайшли надто далеко, перестаралися, і діти це побачили. «Хай тобі грець, Мазере. Мене не хвилює, чи складу я іспит. І начхати на всі ваші правила. Якщо ти дуриш мене, то я теж можу. Я не дозволю вам підлих трюків, — я першим покажу, що таке справжня підлість».