Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка. Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут. I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю... - Ван Лун перевiв дух.

Вiн уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розкритими очима подивився на нього i вигукнув:

- Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i розповiли нам, правильно...

- Вважаю, так, Миколо Петровичу, - пiдтвердив Ван Лун, уже посмiхаючись.

- Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери! I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви... - Микола Петрович не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала то на одного, то на другого.

- Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подiбної думки, - заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.

- Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. - Вадиме, Галю, дивiться!

Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.

- Очевидно, - говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем, - досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну, - вiн перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi мiжгiр'я, - як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi. Кращого i бажати не можна, друзi мої!

Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, вiн вважав, що сказав уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...

Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектризованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхiдно.

Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдатися про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка, - одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "немає лиха без добра".

Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту, коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився. Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!

Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здається, що вiн прямо не може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi менi, наприклад, навiть трудно було б взагалi згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тiльки я не звернула на них нiякої уваги, а вiн усе, цiлком усе вiдзначає в своїй надзвичайнiй пам'ятi. I цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковувати: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визволити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хочеться стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...

Друге, що менi треба записати в щоденнику, - це про наш панорамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, раптом тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому тут рiч?

Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його мiцним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю i його випромiнювання обгортають планету так само, як i хмарна пелена. Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувалося тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий туман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображення. Микола Петрович сказав з цього приводу: