Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн дiстане змогу почути нас...

Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопередавач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона. Спочатку менi було також дуже важко, i я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн, можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун обов'язково врятується - i я допоможу йому повернутися!

Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана. Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).

I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi, як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укриватися фiолетуватою димкою - i чомусь усi червонi дерева, оранжева папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше, нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно. Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше. I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною, - небо раптом одразу темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це також iще не нiч, але щойно створилися тi присмерки, - уже нiчого не побачиш i в десяти кроках, усi контури стають розпливчастими, туманними й неясними.

Так-от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла: ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб товариш Ван бачив здаля корабель, коли все навколо зануриться в фiолетовий туман, але не встигла.

Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я закричала що було сили:

- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!

Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивився в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:

- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.

I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла одразу, тодi замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, неправильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого сказати... це було дуже досадно!

Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний, надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сумнiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки згодом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє, вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не можна зрозумiти!

Силует Ван Луна все наближався, вiн уже спускався схилом. Проте чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так утомився?.. Звичайно, втомився; але головне - йому вже бракує кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах, зробив кiлька крокiв i знову захитався... Упав! Сперся на руки на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...

- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не було нiкого.