Михайло Зуєв-Ординець - Панургове стадо

— Про ключі маврів? — сторопів Пфейфер, і на лиці його відбився бридливий подив.

— Так, про ключі маврів! — тихо промовив Батьянов. — Є така легенда. Коли Фердінанд Католик, остаточно перемігши маврів, вигнав їх з Іспанії, вони, вирушаючи в Африку, взяли з собою ключі від своїх будинків у Європі. Ключі ці як найбільша святиня і досі передаються в родах з покоління в покоління. Навіть тепер халіфські праправнуки, які проживають в Африці, ретельно зберігають ці ключі. Будинків тих уже нема, а ключі цілі, тому що, за повір’ям, доки вони не втрачені, не втрачена і надія на повернення туди, — показав Батьянов у сторону Піренеїв, що виднілись у вікні, - в рідну для їх серця Іспанію, батьківщину їх предків! Ми, — ви розумієте, сподіваюсь, що я говорю про нас, емігрантів, — ми також зараз опинилися в становищі маврів.

Ось, подивіться, мій син, мій єдиний син!.. — подав він Пфейферу портрет молодого офіцера в похідному спорядженні, з чорними орлами на погонах Дроздівського полку. — Я сам послав його з легіоном честі до Денікіна. А навіщо, навіщо все це? — з мукою крикнув Батьянов. — Це була помилка, страшна, непоправна помилка!.. Ні, неправда!.. Її можна виправити, я виправлю її! Я хочу, я повинен і я повернусь у Росію! Я не вмру спокійно, поки знову не побачу рідний Єкатеринодар, кубанську нашу столицю, місто, вже самими своїми черешнями чудове. В мене є ключ мавра, яким я відімкну двері на батьківщину, є надія, що мене приймуть там! Цей ключ — мій винахід, вірніше — поки що теоретична праця, яка зробить цілковитий переворот у галузі радянської важкої індустрії. Це буде відплата за моє минуле, за мою помилку!.. Але щоб перетворити в дійсність теоретичні викладки, треба проробити багато дослідів, для дослідів потрібні гроші, а грошей у мене нема! Як бути? Авансуватися у вас? Ні в якому разі! Тому я беру у вас в борг десять тисяч з надією відіграти потрібну суму для роботи. Так я вирішив цієї ночі! Ось тепер ви знаєте все! Я веду діло відверто! Ну, а тепер що скажете ви?

— Що ж говорити мені? — з удаваним співчуттям відповів Пфейфер. — Додам лише: тепер я особливо охоче погоджуюсь на ваші умови, тому що довідався, якими високими мотивами керуєтесь ви.

— Не знущайтесь! — з докором промовив Батьянов. — А я ось не дякую вам, бо відчуваю: ви сподіваєтесь, що ваш дар перетвориться в дар данайців, який погубив Трою.

— Ви праві! — з раптовою різкістю сказав Пфейфер. — Сентиментальності не в моєму характері! Так, я сподіваюсь, що ви програєте! І ще пунктик до нашого майбутнього договору. Зараз я даю вам десять тисяч, і хай це буде, як ви хотіли, позичка. Але потім, коли ви протринькаєте ці гроші, я заплачу вам ще двадцять тисяч доларів за те, що ви обладнаєте мені мавпячі цехи, які стануть моєю довічною власністю, а також і монополією на це відкриття. Ніякої процентної винагороди з експлуатації вашого відкриття ви вже не одержите. Жодного пфеніга! Згодні?

— Ого! — посміхнувся Батьянов. — Умови буквально пфейферівські. Як ти думаєш, Гамількар, — звернувся він до оранга, — доведеться погодитись, тому що є надія назавжди порвати з паном Фрідріхом Пфейфером? Добре! Згоден!

— Нема ніяких підстав, дорогий мій друже, поривати зі мною назавжди, — подаючи Батьянову чек, сказав Пфейфер. — О, ми ще попрацюємо! Мавпячу справу я відразу поставлю на широку ногу. Нишком я вже підготував закупку чотирьохсот п’ятдесяти екземплярів наших, як ви кажете, предків, бо був певний, що ви свого доб’єтесь. Відомості про ціну й інше я маю ось тут, в каталозі… Дозвольте, а де ж каталог?

— Який каталог? — здивувався Батьянов.

— Гагенбеківський каталог! — перелякано вигукнув Пфейфер. — Я чудово пам’ятаю, що забув його вчора у вас. Я залишив його ось тут, на підвіконні, а де ж він тепер?

У прихожій задзвонив дзвінок. Гамількар занепокоївся, а Батьянов і Пфейфер продовжували розгублено дивитись один на одного.

— Стривайте, стривайте! Згадав! — потер лоба полковник. — Цілком правильно, каталог з мордою лева на обкладинці, так же? Лежав учора ось тут, але куди він міг подітись? Я його не брав! Може, Гамі затягнув його кудись! Знайдемо, не турбуйтесь!

У цей час за дверима пролунали квапливі кроки, і в кімнату вбігла Доллі. Лице Батьянова враз проясніло.

— Зіронько моя! — простягнув він руки до дочки. — Де ти пропадала так довго?

Але полковник не встиг обняти Доллі. Його випередив Гамількар. Побачивши дівчину ще в дверях, оранг заплескав у долоні, а потім з шаленим захопленням почав бити себе кулаками в груди. Міцна грудна клітка гуділа від ударів, мов величезна бочка. Перш ніж полковник встиг зробити крок до дочки, Гамі вже підлетів до дівчини, обняв її, лащачись, поклав їй на груди свою страхітливу голову.