Дуґлас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Те, що він там побачив, здивувало його.

Грози попереднього дня та дня, що передував попередньому, а також повені попереднього тижня — всі вщухли. Небеса досі були набряклі дощем, але те, що реально крапало в мороці цього вечора, було лише прикрою досадою.

По присмерковій долині хльостав вітер; натикаючись на низькі пагорби, він мчав неглибокою долиною до схожої на башту споруди, що похилилася, самотня серед кошмарного мулу.

Це був почорнілий залишок башти. Він стояв як екструзія магми з якоїсь огидної пекельної безодні, похилившись під дивним кутом, неначе на нього давило щось значно жахливіше, ніж власна чимала вага. Він здавався чимось мертвим, дуже давно мертвим.

Рухалася там лише ріка мулу, що мляво протікала дном долини повз башту. Приблизно через милю ріка втікала в ущелину й зникала під землею.

Але в міру того, як смеркалося, ставало зрозуміло, що башта була не зовсім позбавлена життя. Глибоко всередині неї мерехтів єдиний тьмяний червоний вогник.

Саме таку сцену з подивом побачив Річард з маленьких білих дверей, що були в стіні долини, в кількох сотнях метрів від башти.

— Не виходь! — сказав Дірк, простягаючи руку. — Атмосфера токсична. Я не певний, які саме речовини в ній містяться, але не маю сумніву, що ними можна чистити килими.

Дірк стояв у дверях і дивився на долину з глибокою недовірою.

— Де ми? — запитав Річард.

— Бермуди, — сказав Дірк. — Це трохи складно.

— Дякую, — сказав Річард і пішов, хитаючись, по кімнаті. — Перепрошую, — сказав він Реджеві, який метушився навколо Майкла Вентона-Вікса, перевіряючи, чи всюди на ньому міцно прилягає костюм для дайвінгу, чи правильно надіта маска, чи працює як слід регулятор подачі повітря.

— Перепрошую, ви мене не пропустите? — попросив Річард. — Дякую.

Він піднявся сходами, повернувся в спальню Реджа, непевно сів на край ліжка та знову взяв слухавку.

— Бермуди, — сказав він. — Це трохи складно.

Тим часом унизу Редж закінчив змащувати вазеліном усі з'єднання частин костюму та не прикриту маскою шкіру, а тоді оголосив, що все готово.

Дірк швидко відійшов від дверей і з незадоволеним виглядом стояв збоку.

— Що ж, — сказав він. — Ідіть. Скатертю дорога. Я умиваю руки. Як я розумію, нам доведеться зачекати тут, поки ви надішлете назад пусту упаковку, якою б вона не була?

Він сердито обійшов навколо канапи. Йому це не подобалося. Йому це зовсім не подобалося.

Особливо йому не подобалося те, що Редж знав про простір-час більше за нього. Його сердило, що він не знав, чому йому це не подобалося.

— Мій любий друже, — примирливо казав Редж, — подумайте, наскільки малий клопіт для нас допомогти цій бідній душі. Мені шкода, якщо вас після ваших надзвичайних дедуктивних подвигів це дещо розчаровує. Я розумію, вам здається, що простий прояв милосердя — це для вас недостатньо, але треба бути щедрішим.

— Щедрішим, ха! — сказав Дірк. — Я сплачую всі податки, чого ще ви від мене хочете?

Він опустився на канапу, провів руками по волоссю й дувся.

Одержимий Майкл потиснув професорові руку та сказав кілька вдячних слів. Потім він напружено підійшов до дверей, обернувся та вклонився їм обом.

Дірк різко повернув голову та сердито глянув на нього, очі за окулярами палали, волосся шалено здійнялося. Привид подивився на Дірка, і на мить здригнувся в душі. Забобонний інстинкт раптом змусив привида помахати. Він махнув Майкловою рукою по колу, тричі, а потім сказав єдине слово:

— Прощавайте.

Потім знову розвернувся, взявся двома руками за одвірок і рішуче вийшов назовні, в муляку, в гидкий отруйний вітер. На мить він затримався, щоб переконатися, що стоїть міцно, що не втрачає рівновагу, а потім не обертаючись пішов від них, подалі від слизьких істот із лапами, до свого корабля.

— А що, в біса, означало це ? — спитав Дірк, роздратовано повторюючи дивний потрійний жест.

Річард, тупотячи, збіг сходами вниз, відчинив навстіж двері та з виряченими очима вбіг у кімнату.

— Росса вбито! — крикнув він.

— Якого ще в біса Росса?! — крикнув на нього Дірк.

— Забув я ім'я цього Росса, — вигукнув Річард, — нового редактора «Фетома».

— Якого в біса «Фетома»? — знову крикнув Дірк.

— Бісів Майклів журнал, Дірку! Забув? Ґордон викинув Майкла з журналу та віддав його натомість цьому Россові. Майкл ненавидів його за це. То минулої ночі Майкл пішов і вбив його!

Він замовчав, важко дихаючи.

— Принаймні, — сказав він, — його було вбито. А Майкл був єдиним, хто мав хоч якийсь мотив.