Дуґлас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Дірк обернувся до нього, щоб поквапити.

— У чому річ? — перекрикував він шум.

— Музика… — прошепотів Річард.

Повітря було наповнене музикою. Її було так багато, що здавалося, що не залишилося місця для чогось іншого. І кожна частинка повітря, здавалося, мала власну музику, тож коли Річард рухав головою, він з кожним разом чув іншу музику, хоча ця нова, інша музика ідеально гармоніювала з тією, що була раніше. Модуляції від одної до іншої виконувалися досконало — вражаючі перескоки до далеких клавіш робилися без зусиль самим лише рухом голови. Нові теми, нові ниточки мелодій, усі ідеально та дивовижно сумірні, вони постійно вплітали себе в нескінченну мережу. Величезні повільні хвилі частин симфонії, крізь них проносяться швидкіші танці, крихітні іскристі уривки, що танцювали на танцях, довгі заплутані мотиви, чиї завершення були так схожі на їхні початки, що вони завивалися навколо себе, виверталися навиворіт, догори дриґом, а потім знову мчали верхи на іншій мелодії в далекій частині корабля.

Хитаючись, Річард сперся на стіну.

Дірк швидко підійшов до нього.

— Ну ж бо, — грубо сказав він, — у чому річ? Не подобається музика? Вона занадто гучна, так? Заради Бога, опануй себе. Тут відбувається щось таке, чого я досі не розумію. Це неправильно. Ходімо…

Він потягнув Річарда за собою, а потім був змушений підтримати його, бо під вагою музики розум Річарда ставав дедалі слабшим. Проходячи крізь його мозок мільйони мелодій вплітали в нього видіння, які поступово ставали безладним хаосом, але чим сильніше розвивався хаос, тим краще він узгоджувався з іншим хаосом, і з іншим, ще більшим хаосом, аж доки все це не перетворилося на величезний вибух гармоній, що розростався в його мозку швидше, ніж будь-який мозок міг витримати.

А потім усе стало набагато простіше.

У його розумі танцював єдиний мотив, на якому зосередилася вся його увага. Це була мелодія, яка клекотіла в чарівному потоці, надавала йому форми, жила ним масштабно, жила ним щохвилинно, була самою його суттю. Вона стрибала та видавала трелі, спочатку легким швидким мотивом, потім сповільнювалася, потім знову танцювала, але вже з більшими зусиллями, наче тонула у вирах сумнівів і сум'яття, а потім раптом виявлялося, що ці вири були лише першими брижами величезної нової хвилі енергії, що радісно виринала з глибин.

Річард дуже повільно почав непритомніти.

Він лежав дуже нерухомо.

У нього було відчуття ніби він стара губка, яку просочили гасом і залишили на сонці сохнути.

Він почувався тушею старого коня, що палала на сонці. Йому снилася нафта, рідка та запашна, темне бурхливе море. Він був на білому пляжі, сп'янілий від риби, приголомшений піском, вибілений, дрімотний, побитий світлом, потопав, оцінював щільність хмар випарів у далекій туманності, вертівся в мертвій насолоді. Він був насосом, що качав навесні свіжу воду, яка ринула в стіг сморідної свіжоскошеної трави. Майже нечутні звуки згоряли як далекий сон.

Він біг і падав. Вогні гавані кружляли, уносячись у ніч. Море наче темний дух безкінечно плескалося об пісок — мерехтливе, несвідоме. Там, де воно було глибшим і холоднішим, він легко тонув, а важке море здіймалося навколо його вух як олія, і тривожило його лише далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону.

Він знав, що слухав музику самого життя. Музику світла, що танцювало на воді, по якій ішли брижі від вітру та течій, музику життя, що рухалося крізь воду, життя, що рухалося по суші, зігрітій світлом.

Він продовжував лежати дуже нерухомо. Його постійно дратувало далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону.

Поступово він починав розуміти, що далеке дзижчання, схоже на дзвоник телефону — це дійсно дзвонить телефон.

Він різко сів.

Він лежав на маленькому зім'ятому ліжку в маленькій неохайній кімнаті, яку він упізнавав, але не міг згадати. У кімнаті було багато книг і туфель. Він кліпав очима, нічого не розуміючи.

Біля ліжка дзвонив телефон. Він взяв слухавку.

— Алло? — сказав він.

— Річарде! — це був голос С'юзан, ошаленілої від хвилювання.

Він похитав головою та не зміг пригадати нічого корисного.

— Алло? — знову сказав він.

— Річарде, це ти? Де ти?

— Емм… зачекай-но, я вийду та подивлюся.

Він поклав слухавку на зім'яте простирадло, й вона залишилася там верещати, а він непевно зліз з ліжка, пошкандибав до дверей, відчинив їх.

Це була ванна кімната. Він підозріло вдивлявся в неї. Знов-таки, він впізнавав її, але було таке відчуття, ніби тут чогось не вистачає. О, так. Тут мав бути кінь. Принаймні, останнього разу, коли він сюди заходив, тут був кінь. Він перетнув ванну кімнату та вийшов у інші двері. Хитаючись, він спустився сходами в головну кімнату Реджа.