Дуґлас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

От і все. Вирішено.

Зіпсованого Монаха послали в пустелю, де він міг вірити у що йому заманеться, в тому числі й у те, що його цим скривдили. Йому дозволили залишити собі коня, бо виробництво коней було дешевим.

Впродовж якоїсь кількості днів і ночей (в різні моменти він вірив, що їх було три, сорок три, п'ятсот дев'яносто вісім тисяч сімсот три) він вештався по пустелі, всією своєю електричною душею вірячи в каміння, в птахів, у хмари, в різновид неіснуючого елефантоспарагуса, аж доки зрештою не опинився тут, на цій скелі з видом на долину, яка попри пристрасну Монахову віру не була рожевою. Анітрішечки.

Час спливав.

Час спливав.

С'юзан чекала.

Чим сильніше С'юзан чекала, тим сильніше не дзвонив дверний дзвінок. І телефон.

С’юзан подивилася на годинник. Вона подумала, що зараз уже приблизно той час, коли вона має повне право сердитися. Вона, звісно, вже й так сердилася, але то було, так би мовити, за її внутрішнім годинником. А тепер уже час було сердитися навіть за його годинником, бо навіть зважаючи на дорожні затори, нещасні випадки та на його неуважність і схильність до тяганини минуло вже півгодини з найпізнішого (за його словами) часу його появи, до якого їй треба було зібратися.

Вона спробувала похвилюватися через те, що з ним могло трапитися щось жахливе, але не змогла в це повірити. З ним ніколи не траплялося нічого жахливого, хоча в неї й почали з'являтися думки, що було б непогано, якщо б трапилося. Якщо незабаром з ним не трапиться нічого жахливого, вона це сама влаштує. Це була приємна думка.

С’юзан незадоволено сіла в крісло та подивилася телевізійні новини. Новини змушували її сердитися. Вона схопила пульт дистанційного управління й подивилася трохи щось на іншому каналі. Вона не знала, що то було, але та програма змушувала її сердитися. Може, їй зателефонувати? Нехай її холера візьме, якщо вона збирається телефонувати! А що як у той самий момент, коли вона телефонуватиме, він зателефонує їй і не додзвониться?

Вона відмовлялася вірити в те, що навіть подумала про таке.

Де ж він, в дідька, подівся? Кого взагалі цікавить де він? Не її — це точно. Тричі поспіль він це зробив. Тричі поспіль — достатньо.

Вона ще раз сердито переключила канал. Там була програма про комп'ютери та нові розробки в галузі того, що можна робити з комп'ютерами та музикою.

Досить уже цього. Справді досить. Вона розуміла, що лише кілька секунд тому вже казала, що вже досить, але тепер уже було по-справжньому й остаточно досить.

Вона скочила на ноги, підійшла до телефону й сердито схопила щоденник. Швидко погортавши його, вона набрала номер.

— Алло, Майкле? Так, це С'юзан. С'юзан Вей. Ти казав, щоб я зателефонувала тобі сьогодні, якщо буду вільна, а я сказала, що радше лежатиму в канаві мертва, пам'ятаєш? Я несподівано виявила, що я вільна; абсолютно, повністю й остаточно вільна, а пристойної канави поблизу немає. Моя тобі порада — роби свій хід, поки маєш шанс. За півгодини я буду в клубі «Танджір».

Вона взула туфлі, наділа пальто, потім затрималася, бо згадала, що сьогодні четвер і треба вставити в автовідповідач нову касету. Через дві хвилини вона вже виходила з дому.

Коли телефон зрештою задзвонив, автовідповідач мило повідомив, що С'юзан Вей наразі не може підійти до телефону, але якщо той, хто дзвонить, залишить їй повідомлення, і вона перетелефонує якнайшвидше. Можливо.

Це був один із традиційно холодних листопадових вечорів.

Місяць видавався блідим і виснаженим, неначе цієї ночі він волів би радше поспати. Він неохоче зійшов і висів у небі, схожий на хворого привида.

Силуетами на його тлі, неясні та розпливчасті через вологу, що підіймалася він нездорових боліт, стояли башти та башточки Коледжу святого Цедда в Кембриджі, примарна колекція споруджених упродовж століть будівель: середньовічні біля вікторіанських, «Одеон» біля «Тюдора». Лише завдяки туману, що оточував їх, вони здавалися хоч якось пов'язаними одне з одним.

Поміж ними сновигали силуети, що поспішали від одного острівця тьмяного світла до іншого, тремтячи та залишаючи позаду примари свого дихання, що долучалися поза їхніми спинами до холодної ночі.

Була сьома година. Багато силуетів прямували до їдальні Коледжу, яка відділяла Перший Двір від Другого, і з якої неохоче сяяло тепле світло. Двоє з цих силуетів здавалися особливо несумісними. Один з них — молодий чоловік — був високий, худий і незграбний; навіть загорнутий у цупке пальто він своєю ходою трохи нагадував ображену чаплю.