Річард Метісон - Я — легенда

Хоча пізніше таки не втримався і ще раз зазирнув у мікроскоп.

«Негідник, — подумав він мало не приязно, розглядаючи дрібнесеньку протоплазму, що тріпотіла на скельці. — Паскудний малий негідник».

Наступний день видався кепським.

Люмінесцентна лампа вбила мікробів на скельці, але йому це нічого не пояснювало.

Змішування алілсульфіду з зараженою мікробами кров’ю нічого не дало. Алілсульфід був поглинутий, а мікроби жили й далі.

Він знервовано крокував спальнею.

Часник відганяв їх, а кров була джерелом існування. Проте поєднання есенції часнику з кров’ю не мало жодного результату. Він стиснув кулаки від люті.

Хвилиночку; кров належала одному з живих.

Уже за годину він мав зразок мерця. Додав до нього алілсульфід і розглянув крізь мікроскоп. Нічого не сталося.

Ланч не ліз у горло.

Тоді як щодо кілка? На думку йому спадав лише крововилив, але він знав, що річ не в ньому. Ота клята жінка!

Майже весь час по обіді він намагався дійти якогось переконливого висновку. Зрештою, загарчавши, різко відсунув мікроскоп і попрямував до вітальні. Звалився в крісло і сидів у ньому, нетерпляче барабанячи пальцями по бильцю.

«Блискуче, Невілле, — думав він. — Ти неймовірний. Дозволяю тобі сісти за першу парту». Він сидів, покусуючи кісточки пальців. «Треба визнати, — пригнічено подумав він, — я давно вже втратив розум. Я не в змозі втримати думки й два дні поспіль, не почавши тріщати по швах. Я непотрібний, нікчемний, нічого не вартий невдаха».

«Гаразд, — відповів він, знизавши плечима, — на цьому досить. Треба повертатися до проблеми». І він повернувся.

«Деякі речі чітко встановлено, — вичитував він собі. — Існує мікроб, він передається, сонячне світло вбиває його, дієвим є часник. Деякі вампіри сплять у ґрунті, кілок знищує їх. Вони не обертаються на вовків чи кажанів, але деякі тварини підхоплюють мікроба і стають вампірами».

Що ж.

Він зробив список. Одну графу підписав «Бацили», в іншій поставив знак питання.

І розпочав.

Розп’яття. Ні, бацил це ніяк не могло стосуватися. Якщо вже на те пішло, це було щось психологічне.

Ґрунт. Чи могло бути в ньому щось таке, що впливало на мікроба? Ні. Як би це щось потрапило до кровообігу? Крім того, лише деякі з них спали в землі.

Він глитнув, коли вже другий пункт додався до графи зі знаком питання.

Проточна вода. Можливо, її поглинали пори і… Ні, це повна маячня. Вони виходили й у дощ, а цього б не було, якби це їм шкодило. Ще одна помітка у правій графі. Його рука злегка тремтіла, коли він її робив.

Сонячне світло. Він марно намагався перебороти задоволення, занотовуючи перший пункт у жадану графу.

Кілок. Ні. Він поперхнувся. «Помалу», — попередив він себе.

Дзеркало. Та заради Бога, як дзеркало може стосуватися мікроба? Його кваплива карлючка в правій графі була ледь розбірливою. Рука тремтіла вже дужче.

Часник. Він сидів, зціпивши зуби. Він мав додати принаймні ще один пункт до графи «Бацили»; це була справа честі. Він хапався за останній пункт. Часник, часник. Він має діяти на мікроба. Але як?

Він почав писати в правій графі, але не встиг закінчити, як лють, мов лава в жерлі вулкана, завирувала в ньому.

Прокляття!

Він зіжмакав папірець у кулак і пожбурив. Підвівся, непорушний та оскаженілий, роздивляючись на всі боки. Йому хотілося щось поламати, будь-що. «То ти думав, твоя безрозсудна пора скінчилася, так?» — закричав він до себе, кинувшись було перекинути бар.

Та враз схаменувся й відступив. «Ні, ні, тільки не починай знову», — заблагав він. Тремтливими руками скуйовдив своє тонке біляве волосся. Його горло судомно рухалося, він здригнувся, придушуючи в собі потяг до насильства.

Булькотіння віскі, що ллється в склянку, роздратувало його. Він перевернув пляшку, спостерігаючи, як віскі хлюпає, переливаючись через вінця склянки, й розтікається поверхнею бару з червоного дерева.

Відкинувши голову, він одним махом спорожнив повну склянку, відчуваючи, як віскі витікає з рота.

«Я тварина! — тріумфував він. — Я дурна, безмозка тварина, і я збираюся пити!»

Порожню склянку він шпурнув крізь кімнату. Вона відскочила від книжкової шафи й покотилася килимом. «О, то ти в нас не б’єшся, так?» — заскреготав зубами він подумки, кидаючись до склянки і трощачи її ногами на скалки.

Потім він розвернувся і, затинаючись, пішов до бару. Він наповнив іншу склянку й відправив її вміст собі в горлянку. «Хотів би я мати діжку віскі! — подумав він. — Я б приєднував до неї клятий шланг і заливався б віскі донесхочу! Я б купався в ньому!»