Річард Метісон - Я — легенда

«Що ж, доведеться!» — обурився він подумки. І змусив себе вчитися.

Деякі види бацил, коли умови стають несприятливими для життя, здатні виробляти з себе тільця, що звуться спорами. Роблять вони це, конденсуючи вміст клітини в овальне тіло зі щільними стінками. Це тіло, сформувавшись, від’єднується від бацили, стаючи вільною спорою, вкрай стійкою до фізичних та хімічних змін. Пізніше, коли умови стають сприятливішими для виживання, спора проростає знову, відроджуючи всі якості початкової бацили.

Роберт Невілл стояв перед раковиною з заплющеними очима, міцно склавши руки на її краю. «Щось у цьому є, — невтомно повторював він до себе, — щось у цьому є. Але що?»

Припустімо, міркував він, вампір не отримав крові. Тоді умови для бацили вампіріс будуть несприятливими.

Захищаючи себе, мікроб утворює спори; вампір впадає в кому. Зрештою, коли умови знову стають сприятливими, вампір ходить знову, його тіло знову в порядку.

Але як мікроб знає, чи можна знайти десь кров? Зі злості він грюкнув кулаком об раковину. Читав далі. Десь там крилася відповідь. Він відчував це.

У бактерії без належного живлення порушується метаболізм, і вона утворює бактеріофаги (неживі, самовідтворювані білки). Ці бактеріофаги знищують бактерію.

Коли кров не надходить, метаболізм бацил порушений, вони абсорбують воду й набрякають, урешті вибухаючи та руйнуючи всі клітини.

Знову спороутворення; якось воно мало вписуватися.

Що ж, припустімо, вампіри не впадають у кому. Припустімо, їхні тіла розкладаються без крові. Мікроб досі може утворити спори і…

Так! Піщані бурі!

Вивільнені спори розганяло вітром під час бур. Вони могли закріпитися навіть у дрібних саднах від піщинок. Потрапивши на шкіру, спора може прорости й розмножитися шляхом поділу. У міру такого розмноження довколишні тканини буде знищено, а канали закупорено бацилами. Бацили та зруйновані тканини вироблятимуть отруйні тіла розпаду, що заразять довколишні здорові тканини. Врешті отрута дістанеться кровообігу.

Процес завершено.

І все без кровооких вампірів, що схиляються над ліжком героїні. Без кажанів, що тріпочуть крилами за вікнами маєтку. Нічого надприродного.

Вампіри є реальністю. Лиш їхню правдиву історію так і не повідано світові.

Зваживши на це, Невілл подумки перелічив відомі в історії пошесті.

Він подумав про падіння Афін. Це скидалося на пошесть 1975-го. До того як можна було щось вдіяти, з містом уже було покінчено. Історики писали про бубонну чуму. Роберт Невілл схилявся до думки, що її спричинили вампіри.

Ні, не вампіри. Відтепер стало зрозуміло, що блукаючі, підступні примари були таким самим знаряддям мікроба, як і невинні, уражені недугом. Саме мікроб спричиняв лихо. Мікроб, який зачаївся під покровом повір’їв та забобонів, ширячи свою напасть, поки люди зіщулилися під тиском власних страхів.

І як щодо Чорної смерті, жахливої моровиці, що прокотилася Європою, зібравши данину в три чверті всього люду?

Вампіри?

Того вечора, близько десятої, у нього розболілася голова, а очі були немов бульбашки розпеченого желатину. Він усвідомив, що зголоднів як вовк. Дістав із морозильника стейк і, поки той смажився, хутко прийняв душ.

Він злегка підстрибнув, коли камінь влучив у стіну будинку. Крива усмішка розпливлася його обличчям. Він був настільки зайнятий сьогодні, що й забув про зграю, яка нишпорить навколо будинку.

Витираючись, він раптом зрозумів, що навіть не знає, скільки з-поміж вампірів, які приходять щоночі, фізично живі, а скільки — цілком активовані мікробом.

Це здалося йому дивним. Там повинні б бути обидва різновиди, тому що стосовно декого з них його постріли не мають видимого успіху, а декого знищують. Він припускав, що мертві можуть якось устояти проти куль.

А це порушує інше питання. Чому живі приходять до його будинку? Чому лише якась жменя, а не всі з околиць?

До стейку він налив собі келих вина і був приємно здивований, яким усе було смачним. Зазвичай їжа смакувала йому, як деревина. «Певно, сьогодні я нагуляв апетит», — подумав він.

Понад те, він жодного разу не торкнувся спиртного. Найдивовижніше, що йому й не хотілося цього. Він захитав головою. Боляче визнавати, але для нього випивка слугувала емоційною відрадою.

Стейк він обгриз аж до кісток. Решту вина взяв із собою до вітальні, увімкнув програвач і, втомлено зітхнувши, сів у крісло.

Він сидів і слухав Першу та Другу сюїти з Равелевого «Дафніс і Хлоя» [37] Балет «Дафніс і Хлоя» французького композитора Моріса Жозефа Равеля (1875–1937). , усе світло було вимкнуте, крім лампочки на програвачі. На якийсь час він зміг забути про вампірів.